Розділ 41: Втеча

Атріум перетворився на епіцентр ментального шторму. Себастьян відчув, як погляд Волдеморта пропікає його наскрізь, наче розпечена голка. Лорд зрозумів. Хоча він не міг довести причетність Снейпа до розриву зв’язків, його параноя — гостріша за будь-яку легіліменцію — вказала на нього як на джерело зради.

Себастьян не чекав, поки Темний Лорд почне скандувати закляття. Він знав, що в Атріумі діють антитрансгресійні чари, які він сам допомагав встановлювати, тому єдиним шляхом був маневр через магічні потоки, що збігалися до камінів.

Він кинувся в бік виходу, пропускаючи повз себе закляття, які Волдеморт, не стримуючись, розкидав навсібіч. Один із променів «Авади Кедаври» розтрощив фонтан прямо за спиною Себастьяна, бризки води та каміння врізалися в його мантію, але він не збавив темпу.

— Зрадник! — завив голос Лорда, від якого вібрували стіни.

Себастьян влетів у вузький коридор Міністерства, де зазвичай чергували аврори, але зараз там панував хаос. Смертежери, які втратили свої Мітки, бігли в паніці. Він не зупинявся використовуючи «Хибний лабіринт», щоб імітувати свою присутність у трьох місцях одночасно, збиваючи з пантелику тих, хто намагався його перехопити.

Він дістався виходу в «дикий» сектор, де магія будівлі була найбільш нестабільною. Вставивши паличку в спеціальний паз у стіні — креслення якого він вивчав місяцями, — він на секунду перемкнув контури захисту. Це був його «чорний хід». Простір навколо нього здригнувся і вигнувся, наче сторінка книжки, яку складають навпіл.

Себастьян трансгресував.

Відчуття розриву простору було болючим. Він приземлився на вологу траву десь у горах Шотландії. Його легені палали, а Кровне зілля в жилах знову почало стабілізуватися, вимагаючи величезної кількості енергії для відновлення магічного ядра. Він був знесилений, але живий.

Себастьян піднявся, озираючись. Це було місце, яке вони з Катаріною обговорили як останній прихисток — старий мисливський будиночок у долині, де магічний фон був настільки низьким, що будь-який пошукове  закляття розсіювалося, наче дим.

Через годину він відчув знайомий магічний поштовх. Катаріна. Вона з’явилася з темряви, тримаючи Ебігейл за руку. Вони обидві виглядали так, ніби пройшли крізь пекло, але їхні очі були сповнені рішучості.

— Ми вийшли? — тихо запитала вона, обіймаючи його.

— Ми втекли, — Себастьян коротко поцілував її, відчуваючи, як тремтять його власні руки. — Але Лорд не залишить це так. Він знає, хто я. Він знає, що я маю доступ до його секретів.

Він почав розгортати портативні захисні контури навколо будиночка. Це була його робота — будувати стіни, які ніхто не зможе пробити. Він знав, що наступні тижні будуть боротьбою за виживання. Вони не могли повернутися в Гоґвортс, не могли звернутися до Ордену — принаймні, поки не з’ясується, хто з них залишився на боці світла після смерті Дамблдора.

Ебігейл підійшла до нього, взяла його за руку і подивилася на далеку точку в небі, де зірки ледь пробивалися крізь хмари.

— Він не прийде сьогодні, Себастьяне, — сказала вона спокійно. — Він збирає свої сили, але він більше не відчуває нас. Він сліпий, бо він більше не є центром їхнього світу. Але... він буде полювати за кожним, хто знає правду про Горокракси.

Себастьян зітхнув, дивлячись на свої руки, які знову стали руками простої людини, а не агента двох великих сил. Він знав, що він зробив те, що мав зробити. Тепер залишалося лише одне — довести це до кінця. Втеча була лише тактичним ходом, щоб виграти час для фінальної деконструкції того, що колись було Волдемортом.

Він підготував вогонь у каміні й дістав старий зошит Северуса. Він відкрив його на останній сторінці, де залишалося вільне місце, і почав писати. Він писав свою власну історію — історію людини, яка виявилася сильнішою за власну долю. Їхня подорож до свободи тільки починалася, і Себастьян був готовий пройти її до останнього креслення.