***

Мінхо й досі не знає звідки в його грудях взялося це пекуче відчуття. Коли воно почало виїдати всі добрі емоції, неначе перекись мікроби з ранки.

Хоча ні, знає. Це трапилося на першому курсі, коли Лі вперше зайшов в авдиторію і побачив його — Крістофера Бана, а для друзів Кріса чи просто Чана. Він не розмовляв з ним, якщо бути чесним, то взагалі не бачив, але тоді в серці Мінхо поселився гнів, який з кожною хвилиною все більше пожирав своєю чорнотою. Кожен рух, слово чи усмішка Чана сприймалася Лі аж занадто вороже. Він спостерігав за ним, як хижак за своєю здобиччю.

Тоді ж, на першому занятті, вони серйозно посперечалися. Навіть викладач був шокований, але зупиняти їх не став. Того разу Мінхо вийшов переможцем із цієї битви. Однак Чан ненавидів програвати, і наступного дня Лі про це дізнався. Коли на першій же парі цей кучерявий довів більше наукових фактів ніж він. Так між двома найпривабливіших хлопцями на факультеті розгорілося справжнє багаття ненависті.

Ситуацію погіршувало ще й те, що їхні кращі друзі Хьонджін і Чанбін були як не розлий вода. Відповідно всі обіди вони проводили разом. І, звісно, не обходилося без в'їдливих коментарів з обох сторін. 

От і сьогодні, поки Хьонні-Бінні мило воркували, ці двоє сверлили один одного злісними поглядами. Здавалося від цього навіть їжа смакувала не так як треба.

— Дивись, щоб цей салат не став тобі поперек горла, — з милою усмішкою тягне Мінхо, а Кріс, незважаючи на нього, спокійно їсть зелене листя.

— Тоді тобі доведеться зробити мені штучне дихання, — мила усмішка Чана змушує юнака задихнутися, а Чанбіна, який почув цей діалог, — голосно зареготати.

— Може вже досить? — зупиняє подальші суперечки Хьонджін. — Краще обговоримо поїздку.

— Я не горю бажанням куди-небудь їхати, — роздратовано заявляє Лі, відкушуючи величезний шматок булочки.

— Ну звісно, краще закритися в квартирі з книжками і не виходити на двір всі вихідні, — закочує очі Хван. — І навіть не заперечуй, що так не робитимеш. Я надто добре тебе знаю.

У відповідь на це Мінхо лиш тихо буркоче собі під ніс, що все не так і що цей Джін взагалі знає. Хлопець і справді не хотів нікуди їхати по одній простій причині — там буде Кріс. А якщо, не приведи Господь, їм дадуть один номер?! Страшно від однієї думки. Це ж доведеться ночувати разом, а до такого Хо був геть не готовий.

— Бо ти зануда, — подає свій голос затихлий Бан, чим підіймає нову хвилю гніву в душі Мінхо.

— Щось я не бачив тебе на жодній вечірці, містере веселун, — злісно фиркає, складаючи руки на грудях.

Схоже Хьонджін і Чанбін готові завити від відчаю, спостерігаючи за ними.

— Правильно, бо ти туди не ходиш, — відкрито регоче Кріс, а в Мінхо вривається терпець, і він жбурляє хлопцю в обличчя шматочок салату, який прилипає тому до лоба.

За столом запановує гробова тиша. Здається, хлопці навіть не дихають, а Лі накриває хвиля паніки від усвідомлення зробленого. Ну все, тепер він точно труп.

Кріс повільно знімає салат зі свого обличчя та кілька секунд його розглядає. Тиша за столом і далі непорушна. Мінхо хочеться зникнути з цього місця і зі світу взагалі.

— Тобі кришка, Лі Мінхо, — його усмішка така лякаюча, що сироти виступають на шкірі.

— Мені час, — парубок підривається з місця, хапаючи свій рюкзак.

Він вибігає з їдальні, а Кріс зривається за ним. Зараз Лі шкодує, що прогулював фізкультуру на першому курсі, бо Бан бігає, неначе спринтер.

За кілька хвилин Хо опиняється притиснутим спиною до холодної стіни коридору. І, як на зло, нікого немає поруч, щоб врятувати його дупу від очікуваної помсти.

— Слухай, розберімося з цією ситуацією мирно, — задихаючись від несподіваного кросу, Лі спирається долонями на широкі плечі Бана.

Вони завжди були такими? Щось він ніколи цього не помічав. Але хіба зараз треба думати саме про них, коли юнак на межі смерті, бляха.

— Та що ти? Мирного рішення не буде, Мінхо~я, — розтягуючи голосні, хижо всміхається Кріс, а хлопця навпроти пробирає нервове тремтіння. Бо він ненавидів, як цей йолоп вимовляє його ім'я.

— Добре, тоді вдар мене, і на тому розійдемося, — Лі опускає руки, даючи Чану можливість, і він певен, що той нею скористається.

Минає хвилина, друга, але нічого не відбувається. Тоді ж Мінхо обережно розплющує очі, щоб зустрітися з розчарованим поглядом юнака навпроти.

— Ти справді думав, що я зроблю це? — втомлено питає, відступаючи ще на крок.

Це геть не та реакція на яку чекав Лі. Невже він помилявся, і Чан не такий поганий, як йому здавалося?

— А хіба ні? — геть розгублено, ніби кошеня, що заблукало серед сірих, холодних стін похмурого міста.

— Ні. Але в мене є інший спосіб... — він приклеює маленький листочок салату Лі на лоба,  — ... Помститися тобі, Мінхо.

— Ти щойно…

— Так, акт помсти вдало відбувся. Проте, не будь таким легковажним наступного разу, бо інакше я діятиму так, що тобі це не сподобається, — мило всміхаючись, парубок підморгує, та йде геть від розгубленого такою поведінкою Хо.

***

Звісно після цього їхні стосунки не стали кращими. Просто залишилися незмінними. Ну добре, Мінхо трішки менше дразнив Кріса, але зовсім трішечки.

Дні в університеті минали у розміреному ритмі. І все було чудово до цієї злощасної поїздки, яка так сильно дратувала Лі. Він ніколи не любив велике скупчення народу, а тут всі одногрупники і однокурсники їдуть. Ну хоч одне добре — йому не доведеться спати в одному номері з Крісом. Це неабияк тішить. Юнак вмовив Хьонджіна бути його сусідом по-кімнаті. Хоч це і коштувало Мінхо цілої вечері, яку він пообіцяв приготувати після повернення додому.

Лі ненавидів запізнення, тому прийшов на місце зустрічі мало не першим. Бо, як не дивно, там вже чекав Чанбін, який весело махав йому рукою.

До цього хлопця Хо не відчував ненависті взагалі. Навіть трішки захоплювався старанністю Со, з якою той навчався. Він справді горів тією справою, якою займався.