Глава 14

Звичайний офіс, як і безліч йому подібних. Наприкінці коридору горить світло, я так розумію, там знаходиться кабінет нашого робота-трудоголіка. Хто б знав, як у мене підкошуються ноги та збивається подих. Я розхвилювалася. Почуваюся жахливо, притихла, йду мовчки поряд з Максом, якій і сам не радий постати перед очима суворого старшого брата. До того моменту, як Макс відчинив переді мною двері, я звісно вся з ніг до голови вкрилася мурашками, м'язи на обличчі застигли, вони мені більше не піддаються, і я так підозрюю, що навіть голос зник.

Він сидить за столом у розкішному шкіряному кріслі. Воріт світлої сорочки розстебнутий. Погляд, який перед цим вдивлявся в монітор одразу скинувся на нас і його брови моментально насупилися. Вважаю я тому причина. На мені його погляд довго не затримався, бо він невдоволено встромився у Макса.

- Нарешті! Хоча я вже маю звикнути, що на тебе діють лише погрози! - Тон жорсткий, але голос приємний.

Я відзначаю про себе кожну дрібницю. І не залишаюся стояти біля дверей, а як ідіотка йду слідом за Максом, до робочого столу Кріса і він не залишає це непоміченим.

- А ваш підпис мені не потрібний, - на мене скидаються втомлені бурштинові очі з зеленим візерунком, дуже гарні й рідкісні. У нього темно-русяве волосся, рівний прямий ніс і ця зараз модна неголеність. І взагалі, у нього риси обличчя як у хижого аристократа. Але я залипаю на його руках, на цих красивих чоловічих пальцях. Люблю дивитися на чоловічі руки, вони говорять багато про що, починаючи від інтелекту і закінчуючи вмінням пестити жінку.

- Виховані люди взагалі чекають у коридорі, бо вас це не стосується! - продовжує він сердитися. - Дівчино, я до вас звертаюся! Ви мене чуєте?

- Крісе, ти можеш заспокоїтися? - намагається заступитися за мене Макс. - Двохвилинна справа, а ти розводиш такий галас. Ми зараз підемо. Що страшного в тому, якщо вона побуде поряд?

- Вона що не в собі? І де ти тільки таких тупих ляльок знаходиш?

- Ось зараз ти не правий, брате! І мені за тебе дико соромно!

- А давайте ви не кричатимете один на одного? - Видавила я, знайшовши дар мови. - Максе, адже ти сказав, що це не займе багато часу. А вас, містере Марлоу, я, мабуть, розчарую, бо я не тупа. Хоча іноді почуваюся дурепою. …Можна мені води? Мені щось недобре, - мені справді хріново, голова крутиться, раптом різко почало нудити, ледве на ногах стою. Кріс, не зводячи з мене очей, поблажливо киває на маленькі пляшечки мінеральної води в нього на столі. Беру одну з них тремтячою рукою і ніяк не можу відкрутити кришечку.

- У вас що похмілля, юна леді? – зневажливо пирхає він.

Я збираюся щось відповісти, але тиск у скронях посилюється і в очах чомусь стає темно.

Те, що я знепритомніла, розумію тільки коли мене починають плескати по щоці і бризкають в обличчя водою. А ще я чомусь опинилася на зручному синьому шкіряному дивані, що знаходиться біля вікна. Намагаюся підвестися, але Макс притримує мене за плечі:

- Краще лежи. Давай викличемо лікаря?

- Та пусти вже ти мене! Зі мною все добре! ...Просто ... я не пам'ятаю, коли їла востаннє ось і все, - обурююся і все-таки сідаю. Кріс стоїть поруч, склавши руки на грудях, і судячи з виразу його обличчя - Макс вже встиг йому щось розповісти. Щось на кшталт: «у неї вмирає сестра, прошу, будь поблажливіше».

- Перепрошую за завдані незручності, - ціджу крізь зуби, дивлячись на нього. Сподіваюся, це не він ніс мене на руках. Думаю, що Макс, хоча на тлі свого старшого брата, він виглядає кволим. - Я піду.

- Ти що діабетик? - Ось тільки Кріс не дозволив мені піднятися.

- А ти що лікар? - Не знаю чому, але раптом захотілося відповісти зухвало. Мабуть тому, що я боюся побачити жалість в очах саме цього хлопця. - Немає в мене діабету. Це просто втома, - роблю ще одну спробу підвестися на ноги, але Кріс знову кладе руку мені на плече.

- Тоді нам таки варто зазирнути в кафе замість того, щоб кататися містом, - усміхається мені Макс, зиркнувши на брата.

- Ти хочеш, щоб вона знову втратила свідомість у ліфті або на сходах? Веди за мною свою подругу! – велить людина-робот. Не такий вже він монстр. Монстру було б на мене начхати.

Проходимо у двері, які ведуть до кімнати відпочинку, я так розумію Кріс Марлоу живе на роботі. Чи то йому нестерпно перебувати вдома, чи то цей багатий тип так любить свою фірму, що вирішив присвятити їй життя. Тут теж є симпатичний диван, на якому можна розтягнути своє втомлене тіло, а також холодильник, комод, шафки, стільчики, стіл, все так мило, майже домашній затишок. А дві інші двері говорять про те, що тут є ванна й туалет. Він щось дістає з холодильника і ставить у мікрохвильову піч. Господи, я зараз знову знепритомнію. Навмисне не придумаєш, сам Кріс Марлоу підігріває для мене порцію рагу. Я не розумію, що відбувається, чому доля так жорстоко зі мною грає?

- Сядь, поїш, - у його голосі немає тепла, але немає й байдужості.

- Якось незвично відбирати вечерю у мільйонера, - бурмочу я, а він... він усміхнувся. І став схожим на звичайну людину, симпатичну, із чарівними ямочками. Уявляю, як на нього задивляються жінки та дівчата. Навіть сумно, що в нього нікого немає, якщо вірити словам Роджера. …Хоча я вже навіть не знаю, чи варто вірити його словам.

- Мільйонер якось переживе, - відповідає він, і я наче заворожена сідаю за стіл, слухняно беру виделку, відчуваючи, як у шлунку дряпається голод. Тому вже через кілька хвилин тарілка повністю порожня, але від раптової ситості мене починає хилити в сон. Мій організм бунтує, знайшов час сказати, що йому потрібен повноцінний відпочинок. Очі відчайдушно злипаються, ніби мені щось підсипали в їжу. Поки я їла, Макс і Кріс про щось тихо перемовлялися, але я не прислухалася, таке враження, що вони сперечалися.

- Спасибі за частування, було смачно, - стримано, ледве повертаю язиком. - Я посиджу дві хвилинки, можна? – диван знущально манить до себе, і в мене не виходить чинити опір цьому тяжінню, сідаю, обіймаю диванну подушку, яка так смачно пахне чоловічим лосьйоном. Підозрюю, що це запах Кріса. Це було останнє, про що я подумала, перш ніж вирубитись.