Глава 8

Думала, що стрибатиму від щастя, коли відв'яжусь від цього монстра, але почуття розгубленості змушує мене невпевнено тупцювати поруч із ним:

- Я маю вигадати собі інший образ? Як багато має бути брехні у моїх розповідях про себе? Адже цей Макс, напевно, захоче дізнатися про мене якісь подробиці.

- Умовчувати варто лише про мене. В іншому будь собою, в цьому ти чарівна, Таїсо. У тебе все вийде, моє передчуття мене рідко підводить.

- Гаразд. ... Тоді бувай, - від незрозумілого треба бігти, а Роджер дуже стрьомний.

З величезним полегшенням сідаю на сидіння водія. У дзеркалі заднього виду бачу, що Роджер й справді стоїть на тротуарі, та спостерігає, як я повільно рушаю з місця, навіть бачу його криву усмішку. Напевно навіть старі баби ганяють швидше за мене, але «тише їдеш – далі будеш», тим більше що за кермом я сиділа всього лише кілька разів і то на порожній дорозі, але ж Роджер не потрудився це уточнити.

Доїхавши до своєї старої квартири в Бронксі, отримую від нього повідомлення:

«Ти вже проїхала перехрестя? Чи вирішила повзти велосипедною доріжкою? Ти вмієш піднімати мені настрій, Таїсо. Не знаю, як ти це робиш. Вважаю, ти збиратимеш свої речі. На цю халупу в Бронксі в тебе вже немає права власності, тож не затримуйся там»

З таким підходом у мене скоро розвинеться параноя. Він що за мною стежить? Мене вже не здивує, що він повісив на мене якийсь жучок, маячок або розтикав їх у котеджі. Невидимий повідець, принаймні, я вже відчуваю.

Збираю тільки те, що має особисту цінність: фото, мамині речі, іграшки та малюнки Амаї, її улюблені рукавички, блакитну кофту. Все наше добро вмістилося в одній валізі. Витрачаю ще трохи часу на те, щоб попрощатися з найближчими сусідами. Вони дивуються та щиро радіють моїй вигаданій розповіді про те, що мені дуже пощастило знайти високооплачувану роботу і зняти житло за містом. Хтось ще вірить у дива. Тепло людей, яких я знаю з дитинства, які стільки разів і вичитували мене, і безоплатно допомагали мені – розчулює до сліз. І я не придумала нічого розумнішого, як надіслати повідомлення Роджеру. Знов ці кляті емоції!

«Бідність – це не тоді, коли в тебе не вистачає теплих речей чи грошей на їжу. Справжня бідність - це коли ти нікому не потрібен, коли тебе ніхто не любить і про тебе нема кому дбати. Наша з тобою відмінність у наших можливостях, у тебе їх більше, Роджере, але я зрозуміла, що багатша за тебе, бо мене є кому любити»

Потім схаменулася, хотіла видалити, але будо вже запізно, Роджер встиг прочитати, але ніяк не відреагував.

Дорогою до мого нового будинку дозволяю собі отримати справжню насолоду.

…Як мало таких моментів було в моєму житті, а мені хотілося б, щоб такі маленькі радощі траплялися щодня, бо так має бути в житті кожної людини – те, що приносить задоволення і спокій. Я їхала на невеликій швидкості, увімкнувши музику, нехай мене всі обганяли і при цьому сигналили, але це не заважало мені кайфувати від змін на краще. Відгородившись від думок про спосіб досягнення цих змін, від того, що мені ще прийдеться зробити, я просто дозволила собі ненадовго обдурити саму себе і теж повірити в диво.

Часу в мене ще вагон, навмисне намагаюся не думати про сім'ю Марлоу та Макса, і навіть про Роджера, хоча складно не думати про того, з ким сьогодні прокинулася у власній спальні.

Натомість дослідила будинок від підвалу до горища, щоразу завмираючи як ідіотка від своїх знахідок - звичайна реакція бідної людини. Тут було все, що потрібно для нормального життя: запас постільної білизни та рушників, побутова хімія для прибирання, пральна машинка та посудомийка, яке хочеш кухонне приладдя, навіть міні-бар, телевізор, забитий продуктами холодильник, запасний генератор у гаражі та гойдалки за будинком. Якщо вже я балдію, не вірячи в цю реальність, то Амая й поготів прийде в захват.

Надіслана картинка авто Макса мені нічого не говорить, мені потрібно на власні очі побачити його тачку. Тому близько шостої я справно припаркувалася на місцях для інвалідів біля центру Хокінга, на всі очі виглядаючи свою жертву. Він запізнився на десять хвилин, вочевидь зустрічі з психологом його вже дістали. Не розумію, як можна ділитися потаємним з абсолютно чужою людиною?! Я б теж йшла туди з такою ж перекошеною міною. Сьогодні на Максі сіра футболка та темно-сині джинси, вийшовши з машини він недбало грюкнув дверцятами, і став підніматися, перестрибуючи через сходинку.

«Що ж, мені дуже шкода Максе Мерлоу, але твоя свобода обмінюється на життя моєї сестри, тому мені доведеться розставити на тебе пастки»

Стратег з мене, звичайно паршивий, але ретельно вивчивши карту, я знайшла не дуже проїзне місце, якщо там зупинитися, то помітити спортивний ягуар Макса можна буде здалеку. А він зможе помітити мене, якщо я надто виразно привертатиму його увагу. Дуже сподіваюся, що дівчат його натреноване око вихоплює автоматично. Заздалегідь підготувавшись і відкривши капот, стала чекати, дивлячись у далечінь. І як тільки на іншому кінці вулиці з'явився синій ягуар – стоячи на дорозі, я з усієї сили почала лупити сумочкою свою ні в чому неповинну машину, ображено звинувачуючи її в поломці. Мій розіграний розпач було видно з усіх боків, навіть із супутника, неможливо було проїхати повз не пригальмувавши. Що Макс і зробив.

- Якісь проблеми? Я можу вам допомогти? – звернулося до мене його усміхнене обличчя.

- Ця залізяка явно налаштована проти мене, - зітхнувши, скаржуся йому з виглядом «пожалійте мене таку милу». – Сьогодні вона вже нікуди не поїде. Оце так підстава. Прийдеться викликати евакуатор.

- Я хоча б можу тебе кудись підкинути. До речі, я тебе пам'ятаю… здається, я бачив тебе вчора в кубі, – вказуючи на мене пальцем, згадуючи, мружиться Макс. – Дівчина із соломинкою!

- О, точно. Галаслива та весела компанія за сусіднім столиком, - вдаю, що теж впізнала його. – Один раз це збіг, другий майже доля. Буду дуже вдячна, якщо підвезеш мене туди, де найімовірніше зловити таксі.