Глава 4

- Треба ж, та ти виявляється справжній профі. На око безпомилково підбираєш розмір, - підколюю його, і зчепивши зуби, з гордим виглядом знімаю ліфчик.

Роджер, роздивляючись мене, затримав подих, його ніздрі хижо роздулися, а вираз очей дуже нагадує маніяка з фільмів. Він стоїть лише за крок від мене і може будь-якої миті доторкнутися. Думаючи про це, намагаюся не показувати свого страху, навпаки, вдаю, що мені це байдуже, бо не хочу, щоб він передумав і вирішив, що я не підійду для цієї ролі. Я зможу, я все витримаю заради сестри. Вона має жити. Решта поки що не має значення. Якось я чула, що насправді людина може витримати багато чого, наша психіка влаштована так, що в будь-якому випадку вмикається режим пристосованості заради збереження життя. Тому дуже часто люди звикають до бруду, недоїдання, грубості, терплять приниження, позбавлення волі, образи і навіть насильство аби залишитися живими. От і в мене вийде, це не так страшно, як втрачати близьких, особливо дітей. Я фактично заміняла Амаї мати, тому борюся за неї, як за власну дитину.

- Зізнаюся, Таїсо, я недооцінив твою витримку, - видихнув Роджер, - Ти здібна дівчинка. І я радий, що незабаром зможу зробити з тобою все, що завгодно, - сліпуче посміхнувся він. – Продовжуй. Такі сцени я спостерігав багато разів, але це ніколи не набридає. Мені подобається дивитися, як дівчата роздягаються.

Цими словами він звісно трохи похитнув мою впевненість в тому, що я впораюся з поставленою задачею. Далі знімаю білизну та одягаю нову вже з непроникним та відстороненим виглядом, намагаючись якнайшвидше пірнути у сукню, щоб хоч чимось відгородитися від цього погляду.

- Можеш сказати мені, скільки в тебе було партнерів?

- Один, - буркнула я.

- Ти маєш говорити мені правду, Таїсо! - сердито гаркає Роджер.

- Але це правда! – розлютилася я, зустрівшись з його скептичним синім поглядом. - У мене, аби ти знав, не залишалося часу, працюючи на двох роботах та доглядаючи сестру. Важко думати про секс, коли хочеться їсти! …На нашій вулиці жив хлопець, колишній солдат, йому відірвало ногу на ближньому сході, у нього була посттравматична депресія, іноді я заглядала до нього і ми із ним…

- Зрозуміло.

Це така безглузда сцена – Роджер, який стиснув губи, вже сумніваючись в моїй придатності, і я, яка закотила очі від обурення.

- Що ж, спробуємо! - Він рішуче застебнув блискавку на моїй новій шикарній сукні. - Це викинь! - Звелів Роджер, вказавши на мій рожевий клатч.

Я так і зробила, кинула сумочку Шони на підлогу, вийнявши свій телефон.

- А це ще що за мотлох? - Тепер йому не сподобався мій старий мобільний.

- Ні, це не викину. Сестра може зателефонувати мені будь-якої миті, - злякавшись, що він може відібрати силою, підкоряючись якомусь первісному імпульсу, спритно сую телефон собі за пазуху, сховавши його в ліфчику.

- Таїсо! – у Роджера навіть очі округлилися від обурення. - Для початку з нього можна витягнути сім-карту. Дай сюди. У мене в машині є запасний. Набагато пристойніше. …Нам вже час.

Ми спускаємось й виходимо через запасний вихід, по дорозі Роджер встигає десь роздобути для мене ще й нову сріблясту сумочку, яка дуже пасує під туфлі.

Сівши за кермо він потягнувся до бардачка, і там, до речі, виявився не лише запасний айфон, а ще паспорти, пачка доларів, якісь пігулки, презервативи та... пістолет. І його зовсім не бентежить те, що я це все бачу.

 Дивилюся, як його спритні пальці, розкривши мій старенький кнопковий телефон, витягли з нього сім-карту, і мені спало на думку, що зі мною він робить те ж саме - пересаджує мою душу в чужу незнайому мені оболонку.

Роджер привіз мене в один популярний нічний клуб, який за останній рік обріс недоброю славою, але молодь сюди все одно тягне наче магнітом. Пробираючись крізь натовп охочих потрапити всередину, він несподівано взяв мене за руку, владно стискаючи наче свою власність. Яким же різним може бути один і той самий дотик.

Незважаючи на те, що вхід платний, а столик та коктейлі мають захмарну вартість – місця виявилися зайнятими навіть за стійкою бару. Але адміністратор запевнив Роджера, що незабаром один зі столиків звільниться і його неодмінно запропонують саме нам. Якимось чином Роджер Мастерс дуже сильно впливає на людей, навіть не дістаючи гаманця.

- І що ж ми тут робитимемо? Будемо танцювати? Тут я не така безнадійна, - не можу втриматися від сарказму. Аби він мене почув, мені доводиться тягтись прямо до його вуха. - Навчилася, натираючи підлогу.

- Так, Попелюшко, доведеться танцювати. Заодно покажу тобі нашого хлопця, він тиняється тут щовечора, - для дискотеки обличчя Роджера залишається занадто серйозним.

Рухається він ліниво, без особливого бажання, з усього видно, що ця атмосфера дратує містера Мастерса. Так і хотілося запитати: «що, зі збоченцями якось комфортніше?» Але стрималася. Таку людину кусати іронією небезпечно, а раптом він не розуміє чорного гумору або страждає на психічні розлади. Здорова людина нізащо б не відкрила клуб для розпусників.

Плюнувши на нього, на хвилинку дозволяю собі забути про всі тривоги, віддавшись музиці. Заводні ритми розковують, на якийсь час виривають із лап відчаю, і для деяких музика це той самий наркотик, вона дозволяє ховатися від реальності та кайфувати. І ось мене вже тягне танцювати якийсь веселий темношкірий хлопець, якого Роджеру навіть довелося від мене відштовхнути. І після цього він раптом міцно притиснув мене до себе, обмеживши в рухах:

- Позаду мене. Блондин у темно-синій сорочці, на якому висить дівчина у червоних рукавичках, - шепоче мені на вухо Роджер, і я навіть шкірою відчуваю в цьому голосі подих помсти.

Більше я не чую музики, не особливо помічаю й самого Роджера.

У танцюючому натовпі я намагаюся розглянути того, кого мені доведеться обдурити, а потім знищити його брата, тому що так забажалося Роджеру, який претендує на роль мого господаря.