Глава 4

Кріс

Я мав побоювання, що вона мені відмовить. Таїса так змінилася в обличчі, коли я озвучив їй свою пропозицію. Така колосальна різниця між нашою хвилюючою зустріччю та напругою за столиком після. Без сумніву переді мною цілісна особистість, горда дівчина, яка знає собі ціну, проста і водночас недоступна, неприборкана та сильна, наче гірська бурхлива річка. Мені до неї вабить і це бажання навіть навіює непристойні думки. Як не дивно, я не хочу проґавити таку дівчину, вона для мене ніби недосліджений самородок, але я боюся прив'язатися. Прив'язатися настільки, щоб знову почати божеволіти. Боюся, що можу прирости душею, а потім доведеться віддирати цю душу шматками. ...Я не знаю ... без поняття як мені бути. Зі мною таке рідко трапляється. Зазвичай я бачу наперед кожен свій крок, знаю, що скажу в тому чи іншому випадку, передбачаю та випереджаю можливі проблеми. Здавалося б боїшся – викресли її з життя і думати забудь, живи по накатаному у відносній безпеці та комфорті. Але ні, я не можу тепер не думати. Мені хочеться дивитися в ці очі, хочеться брати її за руку, відчуваючи у своїй долоні її прохолодні пальчики, тому що між нами вже виник якийсь зв'язок, такий чуттєвий та трепетний, що заповзає гарячою насолодою в серце. Таїсу розлютили мої слова, вона розчарована – це видно. Хмуриться, підтискає губи, відводить погляд. Моя пропозиція їй огидна, коханкою вона бути не збирається, а значить... Або вона готова до стосунків і схильна до романтики, незважаючи на всі її проблеми в житті, або вона знати мене не хоче і бачити теж. Як зрозуміти, що коїться в цій жіночій голові, коли у неї таке засмучене обличчя? Навіть рука напружена і вона постійно прагне її вирвати. Коли ми дійшли до мосту в повному, до речі, мовчанні, Таїса взагалі перетворилася на колючу крижану квітку, до якої просто так вже не доторкнутися. Сьогодні наше побачення вийшло комом, залишивши гіркий осад. Мені доведеться дати їй піти, щоб вона змогла заспокоїтись. Сподіваюся, вона не встигла мене зненавидіти. Справа в тому, що я навіть не зможу їй до ладу пояснити, чому я запропонував саме такий варіант нашого спілкування, Таїса навряд чи зрозуміє… чому я вперто відкидаю кохання.

…У будинку порожньо й тихо. Спочатку я терпіти не міг цю порожнечу, не з'являвся тут місяцями, а потім звик, втягнувся і навіть почав отримувати задоволення від того, що пустота та тиша не мають меж, їх не можна виміряти, у них немає ані кінця, ані початку, вони безмежні як космос. Тому, коли я повертаюся до себе додому – я ніби потрапляю до свого власного всесвіту.

Мені не дає спокою наша розмова і мозолить очі телефон. Я кручу його в руках, заходжу в повідомлення і з тяжким зітханням відкидаю його від себе подалі. Через дві хвилини він знову опиняється у мене в руках і я дивлюся на порожнє поле екрану, збираючись з думками. Написав перше речення і тут же стер. Ні, потрібно підібрати інші слова, щоб вона зрозуміла, щоб її зачепило. Як складно, коли справа стосується особистого, коли втручаються емоції, яких я намагався уникати вже два роки.

Все-таки з третьої спроби мені вдається скласти більш-менш стерпний текст, який, на мій погляд, правильно описує мій стан і мої наміри. Натискаю кнопку «надіслати» і чекаю. Доставлено, а за хвилину… прочитано. Виходить, ти прочитала. І? Що ти з цього приводу думаєш?

Проходить п'ять хвилин, десять, п'ятнадцять – жодної реакції. Знову перечитую власний твір, намагаючись зрозуміти, яке враження справили на неї мої слова.

«Таїсо, безглуздість цієї ситуації не дає мені спокою. Мені слід було подумати про твої почуття, поставити себе на твоє місце, перш ніж пропонувати подібне. Я тебе образив, але присягаюсь тобі – я цього не хотів. Ти не повіриш, але це була моя ідіотська спроба втримати тебе, щоб ти залишилася в моєму житті. І зовсім не як друг, я хочу більшого, але мене лякає думка про почуття, про глибоку прихильність. Тому я й вирішив піти легшим шляхом, де розчарування найменш ймовірне. Але зробив лише гірше. Я докоряю собі за подібне до тебе ставлення, в даному випадку я виявив неповагу. Я каюсь, Таїсо, і готовий спокутувати свою помилку. Ти мені не просто подобаєшся, я не можу перестати думати про тебе і мріяти все виправити, щоб почати з того місця, де ми з тобою зупинилися вчора – на поцілунку. Я щиро вибачаюсь і сподіваюся, що ти вибачиш мене і не сердитимешся. Розумію, у тебе зараз немає жодного бажання говорити зі мною, але можливо ти все ж таки знайдеш у собі сили дати мені ще один шанс і повірити, що я дійсно жалкую. Ми можемо знову зустрітися, вдати, що цього дня не було і почати спочатку?»

Начебто все тактовно і м'яко. Я вже й забув, коли писав такі довгі листи з вибаченнями. Зазвичай мої повідомлення короткі та сухі. Тоді чому вона не відповідає? Може зателефонувати? Ні, це буде вже занадто. Краще заварю собі чаю та почекаю ще.

Це якесь знущання з її боку і психоз з мого! Заглядати кожні п'ятнадцять хвилин в телефон – це вже перебір! Ось тому я й уникаю стосунків, бо це плющить мозок і рве душу! Їй що так важко написати так чи ні? Мстить, так і є, Таїса карає мене. Дівчина з характером вирішила мене провчити. Що ж, рвати волосся на голові та заламувати руки користі не принесе, доведеться чекати. Цікаво, Таїсо, коли ж ти зволиш порадувати мене відповіддю? Чи ти підбираєш слова, щоб послати мене подалі?

…У мене звичка вставати надто рано. Звичайно ж насамперед, як тільки розплющив очі, тягнуся за телефоном. Ні, о шостій ранку вона ще мабуть спить. Пробіжка допоможе провітрити думки та взяти себе в руки… я сподіваюся. Але о сьомій годині теж немає відповіді, немає її й о восьмій. Не можу перестати грати жовнами і вже ненавиджу цей клятий телефон! …Але коли він, нарешті, пискнув повідомленням, я миттю схопив його, перервавши нараду. Ось так несподівано ти посіла перше місце моїх пріоритетів. Оце вже страшно – я втрачаю контроль, а цього не можна допускати. Ситуацією маю керувати я, а не ти, Таїсо. У дівчини не повинно бути такої влади наді мною.