Глава 19

   Сонце вже сідало за горизонтом, наповнюючи кімнату золотистим сяйвом. Софія стояла біля вікна у їхній спальні, занурена в думки. Вечір минулої ночі, з усіма несподіваними емоціями, досі звучав у її голові. Поцілунок Максима був ніжним і водночас глибоким, і вона не могла зрозуміти, що це означало для них обох.

   Максим увійшов до кімнати з книжкою у руках, його погляд мимоволі впав на Софію. Її фігура, освітлена м’яким світлом, виглядала ніжною і вразливою. Він не міг заперечувати: щось у ній зачепило його, змусило бажати бути поруч.

— Ти виглядаєш замисленою, — промовив він, обережно наближаючись.
— Просто думаю про все, що відбувається, — відповіла вона, навіть не обертаючись.

— Давай проведемо цей вечір разом, — сказав Максим, його голос був тихим, але впевненим.

  Софія повернулася до нього, і її погляд зустрів його очі. У них було щось більше, ніж просто зацікавленість — тепло, яке складно було проігнорувати.

    Максим запропонував провести вечір удвох, без сторонніх, без соціальних обов’язків. Вони вирішили приготувати вечерю разом, що стало своєрідним викликом. Софія сміялася, коли Максим, намагаючись порізати овочі, впустив ніж на підлогу.

— Дивуюся, як ти справляєшся з бізнесом, якщо не можеш впоратися з ножем, — пожартувала вона, не приховуючи посмішки.

— Дуже смішно, — відповів він, з іронією піднімаючи ніж. — Я вважаю, що у бізнесі мене ніхто не змушує різати помідори.

    Вечеря вийшла несподівано смачною, хоча вигляд страви залишав бажати кращого. Софія та Максим сіли на підлозі біля кавового столика, спілкуючись про все і нічого. Вона вперше відчула, що може розслабитися поруч із ним. Його жартівливі історії змушували її сміятися, а його уважність під час розмови справляла враження.

   Коли вечір добігав кінця, Софія вже відчувала себе більш розслабленою. Але коли вона зібралася піти до своєї кімнати, Максим несподівано зупинив її.

— Залишайся, — сказав він, трохи знервовано, але впевнено. — Я не хочу, щоб ти почувалася самотньо.

   Вона вагалася лише мить, а потім кивнула. Його спальня, яка досі здавалася їй чужою територією, тепер викликала відчуття безпеки.

   Вони лягли на ліжко, зберігаючи невелику дистанцію між собою. Максим загасив світло, і кімнату огорнула напівтемрява. Її дихання було нерівним, а серце стукотіло так голосно, що здавалося, Максим його чує.

— Добраніч, Софіє, — прошепотів він, торкнувшись її руки.
— Добраніч, — відповіла вона, відчуваючи, як від цього легкого дотику її серце переповнює тепло.

   Вночі, коли сон поволі захоплював її, Софія відчула, як Максим обережно наблизився. Його рука лягла на її плече, і вона, не розплющуючи очей, доторкнулася до його пальців. Цей жест був непомітним, але для них обох це було більше, ніж просто дотик. Вони заснули разом, уперше відчуваючи, що їх пов'язує щось справжнє.

   Кімнату огорнула м'яка темрява. Софія, відчуваючи тепло поруч, на мить задумалася, як незвично спокійно вона себе почуває. Максим усе ще спав, а його рівне дихання наповнювало простір відчуттям стабільності. Вперше за довгий час Софія відчула себе... захищеною.

    Її погляд ковзнув по його профілю, на якому світанок малював м'які тіні. Це було те, що вона ніколи б не уявила раніше: вона, поруч із чоловіком, якого ще недавно не могла терпіти, і відчуття, що цей момент – її тихе щастя.

— — — — — — — — — — — —— — — — — — — — — — — — — —

   Коли Софія прокинулася вдруге, Максим уже стояв біля вікна, з чашкою кави у руці. Його погляд був спрямований назовні, але здавався відсутнім. Вона відчула, як її серце знову стискається: цей чоловік, здавалося, ніс у собі більше, ніж міг поділитися.

– Уже прокинулася? – його голос був низьким і трохи хрипким. Він обернувся до неї, і Софія помітила, що на обличчі з'явилася слабка посмішка.

– Так, – відповіла вона, сівши на ліжку. Її волосся було скуйовджене, але вона не відчувала сорому. Щось у його погляді змусило її почуватися комфортно навіть у такому стані. – Ти давно прокинувся?

– Нещодавно, – сказав він, переводячи погляд на чашку в руках.

   Софія підвелася, взяла халат і наблизилася до нього.

– Як спалося? – запитала вона обережно, стоячи поруч.

– Можливо, вперше за довгий час... почуваюся добре, – його слова звучали щиро, і це її здивувало. Він повернувся до неї, поглянувши прямо в очі. – Дякую тобі за це.

   Вони стояли поруч, і між ними виникла тиша. Це була не напружена тиша, а тепла, сповнена значення. Софія помітила, як Максим обережно доторкнувся до її руки.

– Максиме...

– Що? – він зробив крок ближче.

– Нічого, – вона намагалася приховати посмішку.

   Але їхній момент перервало голосне повідомлення на телефоні Максима. Він поспіхом подивився на екран і скривився.

– Робота, – промовив він, повертаючись до столу. – Мабуть, нам доведеться продовжити нашу розмову пізніше.