Глава 12

   Весільна зала була величною, немов храм, з тріумфальними арками, що підносилися до самої стелі. Кожен куточок, кожен елемент декору був продуманий до найменших деталей. Великі вікна з витонченими завісами пропускали в кімнату м'яке світло ранкового сонця, яке, здавалось, окутувало все навколо золотистим сяйвом. Повітря було наповнене легким ароматом квітів: білосніжні орхідеї, лілії, троянди — їхні пелюстки ніжно відбивалися від кожної освітленої поверхні, створюючи ефект нереальної краси. На столах розкидані мерехтливі свічки в дорогих кришталевих підсвічниках, що видавали затишне, тепле світло, як втілення надії на новий початок.

   Софія стояла перед дзеркалом у своїй розкішній білій сукні, яка виглядала як витвір мистецтва. Тонке мереживо і блискітки, що обвивалися навколо її талії, переливалися кожним її рухом, а спідниця сукні розцвітала, мов квітка, розширюючи свої оборки до підлоги. Волосся, розпущене м’якими хвилями, спадало до плечей, але частина була елегантно закріплена у вигляді тонкої корони з перлин. Вона виглядала, як зійшовший з картин ангел, але у її очах читалася не просто краса, а глибока внутрішня боротьба.

   Далеко за її спиною чутно було, як гості почали прибувати, привітно гудучи і посміхаючись. Розкішно вдягнені чоловіки і жінки проходили повз, приймаючи вітання, вітаючи один одного зі святом. Весь зал був заповнений сміхом, розмовами, музикою, але серед цього моря відчуттів Софія відчувала себе наче далеким спостерігачем, що не може повною мірою відчути радість цієї миті.

   Максим стояв біля вівтаря, виглядав непорушно, як статуя, його спокій на перший погляд був зовсім поза будь-якими емоціями. Його темний костюм з вузьким краваткою підкреслювали його бездоганну фігуру. Він виглядав надзвичайно елегантно і замкнуто, в обличчі не можна було прочитати жодного емоційного відгуку — він був, наче острів серед цієї суєти. Але його погляд був зосереджений. Погляд, що немов був прив’язаний до Софії, навіть коли вона ще не вийшла до вівтаря. Її сім’я, Наталка та Анна дивилися на неї з усмішкою.

   Коли її кроки з’явилися на мармуровій підлозі, всі погляди гостей були спрямовані на неї. Вони дивилися на її гармонійну постать, що просувалась до вівтаря. Софія відчула тиск цього погляду, і серце затрепетало. Кожен її крок супроводжувався ледь помітним звуком — шелестом сукні, її рухи були настільки витонченими, що здавалося, ніби час уповільнився, і все навколо втратило колір.

   Максим дивився на неї, і хоча він намагався залишити обличчя нейтральним, він відчував, як щось невидиме зміщується всередині. Чи це був страх, чи це було внутрішнє хвилювання — він не міг сказати. Софія виглядала такою недосяжною і одночасно такою близькою, її очі, що дивилися прямо в нього, не дозволяли йому сховатися.

   Коли вона підійшла до нього, серце Максима почало битись сильніше. Він на мить замислився, але потім посміхнувся, хоча його усмішка була холодною і здавалася лише формальністю цього моменту. Він взяв її руку, вона була холодною, і навіть за всією пишнотою цієї миті, між ними відчувалася дистанція.

   Церемонія розпочалася, і ведучий голосно, урочисто почав вести церемонію. Всі слова здавалися Софії порожніми, немов чужими. Вона слухала, але думки її були про інше. Її розум звертався до її родини, до її мами, до її батька, які сьогодні були щасливими. А вона просто боялася цього кроку, не знаючи, як він вплине на її майбутнє?

   Коли настав момент для обітниць, і вони мали обмінятися словами, всі погляди були прикути до них. Софія відчула, як серце її прискорюється, коли вони почали вимовляти свої обітниці. Її слова лунали чітко, але на серці було важко:

— "Я обіцяю бути поруч з тобою, навіть якщо ми не завжди будемо розуміти одне одного. Я обіцяю шукати компроміси, навіть якщо це буде важко. І я буду з тобою до кінця, навіть якщо все навколо зміниться."

   Максим слухав її слова, але не видавав своїх почуттів. Його обітниця була більш холодною, але знову ж, він не міг не помітити, як його серце стискається, коли він говорив її:

— "Я обіцяю дбати про тебе, і не зраджувати твоїй довірі. Я буду стояти поруч у складні часи, як би вони не були важкими. Я буду твоєю підтримкою, навіть якщо ми не будемо разом."

   Після того, як вони підписали обітниці, церемонія перейшла до офіційного закінчення, і музика наповнила залу. Гості аплодували, вигукували «гірко» вітаючи їх як нову пару. Привітання були щирими, але вони здавались більше витриманими й офіційними, а не емоційними. Софія не могла не відчути, що хоча всі оточують її компліментами та побажаннями, їй не вистачало справжнього емоційного зв’язку з тим, хто зараз стояв поруч із нею.

   Максим і Софія стояли поруч, і хоча вони не обійнялися, між ними було щось більше, ніж просто формальності. Софія подивилася йому в очі, і цей момент здавався ніби вічністю.

   Раптом, неочікувано для себе, Максим зробив крок вперед і ніжно поцілував її. Це був короткий, але дуже ніжний поцілунок, в якому не було ні пристрасті, ні глибокого бажання, але він був важливим моментом для них обох. Софія застигла на мить, але згодом, немов усвідомивши глибину цього поцілунка, відповіла на нього м’яко, а він обійняв її за талію. Їхні губи зустрілися в поцілунку, який говорив більше, ніж вони могли б сказати словами.

   Цей поцілунок був першим реальним моментом, коли вони відчули хоча б якийсь зв'язок між собою. Він був сповнений тягучої напруги, але водночас давав відчуття певного початку, певної надії на те, що попри все, вони можуть знайти шлях один до одного.