1986

Машина важко підстрибувала на ямах, вихоплюючи фарами з туману похилені дерев'яні паркани та темні силуети дерев.

​Ми в’їжджали в село за десяток кілометрів від Хмельницького. Батьки на передніх сидіннях про щось тихо перешіптувалися, радіючи, що нарешті втекли від міської метушні й купили власний будинок за смішні гроші. А я — Емілія — притискалася чолом до холодного скла й спостерігала, як на екрані телефону зникає остання паличка зв’язку.

​Це місце з перших секунд здавалося не просто чужим, а ніби випалим із реальності.

​Наш новий дім зустрів нас важким тихим запахом сухої полині та старого паперу. Усі речі попередніх господарів чомусь залишилися на своїх місцях: на стінах висіли рамки, у шафах лежали рушники, а на кухні стояли чашки. Рієлтор казав, що власники просто терміново виїхали за кордон і залишили все як є.

​Перша дивацтво трапилася наступного ранку, коли тато вийшов до паркану привітатися із сусідом. Дід Микола — сухий старий у брудній кепці — стояв біля нашої хвіртки.

​Тато: — Доброго дня! Ми ваші нові сусіди, тільки вчора в’їхали.

​Старий навіть не здригнувся. Він подивився на тата крізь вицвілий, скляний погляд, помовчав секунду, а потім абсолютно спокійно відповів.

​Дід Микола: — У цій хаті ніхто не живе. Вона порожня вже років з десять.

​І, не чекаючи відповіді, пішов геть. Ми тоді просто перезирнулися й вирішили, що в діда стареча деменція.

​Але це був лише перший сигнал.

​За кілька днів я почала помічати страшну річ: люди в цьому селі не просто дивні, вони… забувають. Одного дня з хати напроти зникла ціла сім'я, а коли я запитала про них у місцевому магазинчику, продавець лише щиро здивувався.

​Продавець: — Та ти що, дівчино, той будинок заколочений ще з моєї молодості.

​Вони не брехали. Вони справді пам'ятали світ так, ніби тих людей ніколи й не існувало.

​Мій інстинкт підказував: якщо я не з'ясую, що за чортівня тут коїться, наступною, про кого всі забудуть, можу стати я.

​Шукати відповіді я почала з нашого власного дому. Полізла на стару веранду, де під дошками підлоги ховалася важка металева бляшанка. Всередині лежали стопкою чорно-білі фотографії.

​Я струснула з них шар пилу, витягла верхню фотографію і в мене перехопило подих.

​Зі знімка на мене дивилося моє власне обличчя. Той самий погляд, той самий розпатланий чуб і дрібний шрам біля бровки. Я сиділа на запилюженій підлозі веранди, тримаючи в руках ту кляту фотографію, і серце гупало десь у горлі. Зі знімка дивилася дівчина у такій самій куртці, з тим самим виразом обличчя, яке я щодня бачила в дзеркалі.

​Але це було фізично неможливо. Мені зараз шістнадцять років! А на звороті пожовклого паперу вицвілим чорнилом виведено дату: 1986 рік. Фотографія була зроблена за тридцять років до мого народження! У грудях усе стиснулося від крижаного жаху. Мені на мить здалося, що у мене просто їде дах і я божеволію прямо тут, серед цього пилу.

​Тато: — Еміліє! Ти збираєшся йти сюди чи ні? — гукнув він із глибини будинку, розбиваючи моторошну тишу.

​Емілія: — Зараз іду! — відповіла я, намагаючись зробити голос якомога спокійнішим, і швидко притиснула фотографію до грудей.

​Я засунула фотографію глибоко в кишеню куртки, а бляшанку поставила на місце, присипавши її старим мотлохом. У голові все палало. Якщо цей дім пам'ятає мене з минулого століття, то чому батьки нічого не знали? І головне — що сталося з тими людьми, яких село стирає з пам'яті так легко, ніби їх і не було?

​За п'ять хвилин я вже спустилася на кухню. Мама складала вимиті тарілки в шафу, а тато допивав свою каву біля вікна.

​Тато: — Еміліє, ми з мамою їдемо в Хмельницький за рештою меблів. Будеш удома за головну.

​Мама: — Тільки далеко від хати не ходи, добре? Село незнайоме, а зв'язок тут так собі.

​Емілія: — Добре, я просто посиджу вдома чи пройдуся біля нашого паркану, — збрехала я, навіть не здригнувшись.

​Почувши, як за батьками зачинилися двері і як машина здала назад, виїжджаючи з подвір’я, я залишилася сама. Тиша в будинку стала якось особливо важкою. Я дістала з кишені фотографію, ще раз вдивляючись у власне обличчя . Та перевернула фотографію щоб подивитися чи ще там щось написано.

На звороті, окрім вицвілої дати, був зроблений акуратний напис від руки: «Емілія, 16 років».

​Кров застигла в жилах. Руки затремтіли ще сильніше. Як міг хтось у 1986 році підписати фотографію моїм ім'ям і вказати мій теперішній вік, якщо я народилася десятиліттями пізніше? У голові на секунду майнула якась абсолютно безумна, дика думка — ніби я колись уже жила тут, ніби якимось неймовірним, незбагненним чином переродилася, ставши точнісінько такою ж самою, як та колишня Емілія...

​Я тут же примружилася й різко відкинула цю маячню. Що за дурниці? Яка ще реінкарнація? Я народилася в місті, у звичайній родині, і ніякого стосунку до цього проклятого села раніше не мала. Це просто якийсь збіг, чиєсь зле жартування або двійник із минулого, який неймовірно на мене схожий.

​Але від цієї думки все одно мурахи бігали шкірою.

​Діватися було нікуди. Сидіти й чекати, поки батьки повернуться, я більше не могла.

​Я засунула фотографію назад у кишеню куртки, закинула на плече рюкзак і вийшла з хати, щільно зачинивши за собою двері. Дорога вела до центру села — туди, де біля автобусної зупинки тулився єдиний на всю округу старий магазинчик. Мені потрібні були відповіді. І якщо місцеві жителі щось знають про цей дім і про те, чому моє обличчя застигло на знімку з минулого століття — сьогодні я змушу їх заговорити.