Розділ 3: Попередження

Лоя діяла швидко, майже інстинктивно. Її пальці, кінчики яких подригували від незвичного хвилювання, гарячково споряджали «Око». У невеликий відсік контейнера вона вклала компактний комунікатор — диво інженерної думки Міста. — Доведеться знайомитися, чужинцю, — бурмотіла вона собі під ніс, намагаючись не дивитися на власні руки.

«Око» зависло перед її обличчям, слухняно зчитуючи мисленнєвий імпульс. Лоя заплющила очі, передаючи дрону координати печери й чіткий наказ: привернути увагу, але не налякати до смерті. Куля блимнула бірюзовим вогником готовності й безшумно канула в сутінки, розчиняючись у вечірньому небі. Лоя не знаходила собі місця, міряючи кроками оглядовий майданчик. Невже Йоа про щось дізнався? Невже за самим муром стежать невидимі вартові, що фіксують кожен її рух? «Ні, — обірвала вона свої думки. — Якби знали, я б уже стояла на вершині Великої піраміди в очікуванні очищувального полум’я, а моє ім’я назавжди б стерли з Дерева Життя».

Дін ліниво сидів просто на теплому піску біля входу в печеру. Це був його улюблений час — коли сонце, перетворившись на величезний кривавий апельсин, повільно осідало за рваний край каньйону. Завтра — повернення. Тіло вже наливалося свинцевою слабкістю, вітамінні суміші в крові добігали кінця, і шлунок нагадував про себе глухим бурчанням.

Раптом на тлі заходу спалахнула цятка. Вона росла з неймовірною швидкістю, і Дін, зажмурившись, упізнав «свою» Кулю. Та летіла не по дотичній, як зазвичай, а цілеспрямовано — прямо на нього. Дін інстинктивно напружився, рука сягнула руків’я ножа, але він завмер. Куля різко скинула швидкість і застигла всього за десять сантиметрів від його носа. Повітря навколо апарата вібрувало, від нього пахло озоном і паленою сталлю. — Оце так дідько... — тільки й зміг видихнути Дін.

Куля повільно оберталася, ніби скануючи сітківку його очей. Зрозумівши, що миттєвої анігіляції не буде, Дін дозволив собі розслабитися: — Ну і чого прилетіла? Прудка ти моя. Хочеш поговорити — давай, я сьогодні налаштований на світську бесіду.

Апарат плавно опустився нижче, і з його лона на пісок випав маленький сріблястий диск. Куля відлетіла на пару метрів і завмерла в режимі очікування. Дін із цікавістю підняв знахідку. Тієї ж миті з центру диска вдарив сніп блакитного світла. Дін від несподіванки смикнувся назад, заплутався у власних ногах і безглуздо гепнувся на п’яту точку.

Над диском виникла постать. Дін завмер, забувши, як дихати. Це була дівчина. Але в її красі було щось лячне й привабливе водночас. Над її тонкими бровами пульсували три цятки, змінюючи колір від ніжно-блакитного до бузкового. Ліва рука нижче ліктя мерехтіла темним, матовим металом — біомеханічний протез виглядав витонченіше за будь-яке творіння людських рук. Частина її шиї теж була прихована під гнучкими металевими пластинами. Чорне густе волосся водоспадом падало на плечі, а шкіра в променях заходу здавалася відлитою з міді.

Вона пильно дивилася на нього. Нарешті вимовила гортанну, різку фразу. Дін тільки нерозуміюче хитнув головою. Дівчина звела руку до неба в жесті, який Дін безпомилково визначив як вселенське роздратування. Схоже, вона вилаялася своєю мовою. — Звісно, ти не зрозумів, я забула ввімкнути розпізнавач, — її голос, що зазвучав тепер чистою мовою Діна, був глибоким і мелодійним, як низька струна гітари. — Я Лоя, молодша жриця і Вартова Муру. Тебе як звати? — Дін... — видавив він, відчуваючи, як пересохло в горлі. — От і познайомилися. Слухай, Діне, ти, мабуть, уже зметикував, що я з того Міста, куди ти так настирливо ліз. — А-а-а... То це ти мене «пасла»? Дякую, що не перетворила на печеню за допомогою тієї кульки. — Я не схибила, а попередила, — Лоя склала руки на грудях, її цятки стали тривожно-помаранчевими. — Взагалі-то я мала тебе вбити згідно з Кодексом. Але вирішила подивитися... — Як за щуром у лабіринті? — Дін почав приходити до тями, його природна зухвалість поверталася. — Хто такий «щур»? — вона насупилася. — Тисячу років з-за Межі ніхто не приходив. Мені стало... цікаво. — Виходить, мені варто вклонитися за те, що я ще дихаю? — Так, — Лоя недбало махнула рукою. — Але не розслабляйся, я завжди можу це виправити.

Дін розглядав її, не приховуючи захоплення. Тонкі риси обличчя, жива, майже людська міміка. Навіть штучна рука рухалася з грацією живої кінцівки. — Припини мене зондувати поглядом, — раптом відрізала Лоя, і її цятки спалахнули червоним. — Бо сканер вимкну! — А ти не будь такою бісівськи привабливою, — у тон їй видав Дін. — Я нормальний чоловік, у мене очі не казенні. Усе, я сказав.

Лоя явно зніяковіла. Цятки на бровах стали густо-червоними, вона відвела погляд. — Ой, ну прямо-таки... привабливою... — пробурмотіла вона, і Дін зрозумів: навіть у жриць з іншого світу є слабкі місця. — Так, не збивай мене! Слухай уважно. Завтра на світанку я і десять Бездушних прийдемо сюди. Вбивати тебе. Ось, власне, і вся новина. Тому тікай туди, звідки тебе принесло. Просто зараз.

— Ось так просто? Бах — і все? — обурився Дін. — Без суду і слідства? — Звісно. А як інакше? Можна, звісно, принести в жертву, але це довго... — В жертву?! Ви що, дикуни? — Чому дикуни? — Лоя ображено скинула підборіддя. — Традиціоналісти. Гарна жертва — це запорука стабільності Межі. Але у твоєму випадку — просто бах. Зовсім не боляче. Лоя чарівно усміхнулася, і від цієї усмішки в Діна мороз пішов по шкірі. — Але я тут, щоб цього не сталося. Йди геть.

— Я не можу! Перехід відкриється тільки в розрахунковий час. А доти я застряг тут. До того ж у мене одяг розсипається, інструменти... — Нанітовий захист, — кивнула Лоя. — Я пам’ятаю, як уперше тебе побачила. Ти лежав такий... беззахисний... і одяг на тобі танув... Дін густо почервонів: — То ти мене... зовсім голим бачила? — Ну, здалеку! — вона картинно закотила очі. — Я не розглядала деталі, я все-таки молодша жриця! І, до речі, відтоді я тебе не вбила, оціни масштаб милосердя. — Гаразд, милосердна. Але вбивати то за що? Я ж нічого не вкрав! — Ти Кодекс порушив, красунчику. Прийшов без запрошення, блукаєш святими руїнами, ящірок наших лякаєш. Цього достатньо.