#4

Я повертався з супермаркету, бо та мамка спокою не дає зі своїми торбами. Коротше, нагріб я всіляких продуктів, навіть тих, котрих ніколи не їв. А ще взяв свою улюблену страву – Мівіну! Я люблю її хрумати, саме так, вам не почулося, я не заливаю її окропом. А ще крекери зі смаком цибулі – царська закуска.

Рівень моєї фізичної підготовки, як ви зрозуміли - не дуже. Тому мені здавалося, що ось-ось відірвуться ручки пакету, або мої. Ліктьові суглоби аж стріляли. Ну, нічого, якось тай доніс. А у дворі сиділа Марійка, коли я її побачив, то замріяно спіткнувся за камінчик, який підло лежав на доріжці. Вона мала довге русяве волосся, приблизно нижче поясниці. І таке те волосся гарне, наче грива у породистого коня. Темні зелені очі, наче ті лопухи у лісі.  А коли вона посміхалася, то мій комп’ютер всередині зависав і вибивав «error». Вона була струнка, але мускулиста наче та мураха. Бо з дитинства займалася фехтуванням.

Так, ви зрозуміли, що я закоханий у неї? Але відносини у нас не дуже - час від часу я приходжу ремонтувати її комп’ютер. І ще, мені тішить душеньку, що коли я бачу її у місті, вона завжди вітається, а не робить вигляд, що не знає мене. Якби не віталася,  я би почував себе повним лохом. Але ж я не такий, ну, можливо трішки.

- Ігоре! Чуєш! – до моїх перетинок доноситься прекрасний її голос. Я одразу зупиняюся, роблю вигляд що ці пакети для мене як пір’їнка! Випрямляю плечі, а це я роблю не часто, майже ніколи. Я як - креветка з картинки.

- Привіт. – вітаюся я, і намагаюся зробити байдужий вигляд, але ті вуха дурні знову палають, наче їх паприкою намастили.

- Ти можеш зайти до мене, глянути до компа? Знову щось йому бракує. А мені потрібно на змагання портфоліо подати.- вона підіймається з лавки та йде до мене на зустріч.

- Ну, не знаю… - протягую ліниво я, - хоча, занесу пакети та зайду. Зараз. Влаштує?

- Через десять хвилин. – погоджується вона.

І тут я побіг до квартири, я навіть ліфтом не скористався, бо його  потрібно довго чекати. Мені було так легко бігти, наче сам вітер мене ніс до тих дверей. Швиденько відчинив двері, кинув пакети на кухню.

- Що за свинство, Ігоре? Хто так кидає продукти? – мати шмагнула мене ганчіркою по плечі, котрою витирала пилюку.

- Мама, нема часу! Зовсім! – я біжу у ванну кімнату та скидаю просяклу потом зелену футболку та замінюю  на суху синю.

- Ого! Ти навіть рибу купив! – радісно та здивовано вигукує мати з кухні.

Та, що там її риба? Я закриваю носа та очі, і бризкаю на себе з ніг до голови антиперпірантом. А потім швиденько замикаю двері ванної.

- Ігоре! Ти що, хочеш аби я тут задихнулася…

Але горлання мами я вже не чув, бо замкнув двері квартири з іншої сторони та біг до Марійки. Вона жила на другому поверсі - на три поверхи нижче мене.

- О, ти так швидко? – вона саме піднімалася, ще не встигла у квартиру зайти. Дістає з біленької сумочки ключі з цілою купою брелків та прокручує у замкові.

- Проходь, у кімнату. Я принесу щось холодне попити. А ти поки глянь до того телепня…

Ну, звісно я пішов, адже я знав що комп’ютер знаходиться у вітальні, не перший раз тут і не останній! Я поділюсь з вами секретом, про який нікому краще не знати.

Коли я перший раз побачив Марійку на вулиці, закохався з першого погляду, та що ж робити? Як можна привернути до себе увагу та потрапити у її коло друзів?

Я продумав геніальний план! Під приводом того, що у мене сіла батарейка на телефоні, я попросив телефон у неї, начебто для важливого дзвінка. Насправді ж, ніякого дзвінка я не робив, мені просто потрібно було дізнатись пароль від її wi-fi. А так як ми проживаємо у одному під’їзді, у мене в квартирі ще можна було приєднатись до нього. Запам’ятайте! Ніколи, чуєте, ніколи й нікому не давайте паролі від своєї wi-fi мережі. Витративши кілька ночей, я створив бекдор-вірус, за допомогою якого можна було керувати комп’ютером жертви, у даному випадку – Марійки. Також це був не просто бекдор-вірус, а гібрид, який мав також властивості руткід-віруса, який «ховався» від антивірусних програм. Ну ось, вірус готовий, через підключення до мережі, я віддалено заразив її «телепня», який доволі не поганий по характеристиках і телепнем зробив його я. І тепер коли мені кортіло побачитись з дівчиною, я запускав процес, який використовував більшу частину оперативної пам’яті і комп’ютер починав дуже довго завантажуватись і працювати. Мій візит – це була справа кількох днів, коли Марійці набридне повільна робота «телепня». Я приходив, за допомогою кількох стрічок коду закривав цей процес і все починало «літати». Програмісти – страшні люди, тому краще не допускати їх до вашої електроніки. Ну звісно такий прийом я робив не частіше кількох разів на місяць, бо тоді б виникли підозри. Імітуючи роботу, я возився з годину, щоб побільше поспілкуватись з Марійкою.

- Дякую за працю. – посміхається дівчина.

- Та, ти звертайся… - ніяково я чухаю потилицю.

- Я й так і роблю. Добре, що ти програміст. – ось з її уст це пролунало так солодко, наче мед по хлібу намастився.

Я вже зібрався йти, але тут згадав слова Сані, що потрібно бути рішучим і все таке. Тому я судомно хапаю повітря носом та випалю…

- Ти цей…кіно…любиш?

- А ти запрошуєш? – з реготом запитує Марія.

- Ну…типу того. – тепер мені стало соромно. Краще би я мовчав. У мене досвіду спілкування з дівчатами як мозку у медузи. Напевне, я надто грубо запросив. Взагалі, я ніби накричав на неї. Все, тепер вона не захоче мене знати і завжди буде викликати системного адміністратора з якоїсь фірми, і тут то мені прийде фіаско.

- Тоді післязавтра. Фільм класний виходить, ось на нього і підемо.