#3

- Знаєш що? – шморгає носом мій товстопузий друг Саня.

- Ну…- відтягую я пару ковтків прохолодного пива.

- Нам потрібно замутити. – він повертається до мене та серйозно вдивляється їдким поглядом.

- Дурень?

- Фу, не один з одним. А з дівчатами. Усі закидають історії у інстаграм із кралями, з якими п’ють мохіто, а я з тобою і з пивом! – гірко видихає.

- Ну, пробач, що я не довгонога краля. – допиваю пляшку та з брязкотом кидаю її у смітник.

- Та, навіщо мені довгонога краля. Ось Інга… - щуриться від щастя та спирає своє щічкасте замріяне - лице на кулаки.

- Вона жирна…

- Прямо як і я. Ми ідеальна  пара, правда? Потрібно її запросити у кіно. Сьогодні, в фейсбуці напишу. – цілеспрямовано киває головою.

-Ти що до психолога якогось ходив? – ніколи раніше не помічав у другові такої рішучості.

- Ні, пивка бахнув. Слухай! Давно ми в футбол з тобою не ганяли!

- Точно! Гайда у неділю ввечері! – захоплено підтримую я. Сподіваюся ви не подумали, що ми одні з тих хто бігає пітніючи за м’ячем по стадіонах? Правильно, бо ми рубаємся у спортивні ігри на Sony Playstation!

- Слухай, скільки ти ще в тих окулярах будеш ходити? – Саня тикає мені пальцем у скло. Тепер у мене праве око бачить все з плямою.  Я розізлився, чесне слово, але така спека, що битися не було бажання. Просто дістав свій синій платочок та протер лінзу.

- Фу, в око якусь фігню тикати. – морщу я носа.

- Ахахах, - мій друг заливається сміхом та порскає слиною. Це нормально у нього таке часто буває, коли він згадує щось смішне, спочатку посміється сам, а потім розповідає:

- Коротше! Впала моя лінза на підлогу! А в мене ж котяра, шерсть і все таке. Я поспішав! Тому вирішив не варити лінзу, так втулив у око. А там були котяча шерсть. Як почало те око мене різати і пекти. Відкрити його не можу, аби вийняти лінзу! Бабуся кричить: «Сякай носа і воно все вилізе!». Я сякаю носа, але що ж воно вилізе, як ті патли на лінзу пристали. Я плачу, бабуля кричить «ШО Ж ТО МАЄ БУТИ, СЛІПИМ БУДЕ!?» Коротше, ледве вижив.

- У тебе все як завжди. – поглядаю на годинник,- Мені ще до Вікусі треба йти. – протягую я руку на прощання.

- Вікусі? І ти тільки зараз про це кажеш?

- Та ні, це онука моєї сусідки, якась школота. Щось з комп’ютером. – закочую очі я, і Саня кривиться мені у відповідь.

- Я зрозумів. «Ти ж програміст» - кривиться той, так, наче з’їв щось огидне, і ймовірно живе.

Я справді відправився до тієї Вікусі. Вона жила поряд з парком, тому йти мені довелося хвилин п’ять. І тут така лажа: вона на шостому поверсі. Ліфт такий страшний, схожий на труну, смердячу та брудну. Не подумайте, що я боюся, просто гиджуся у такому їхати. І якщо він обірветься і я загину, то це буде сама безглузда смерть. Тому йду пішки. І що? На третьому поверсі моє дихання збилося, і я пошкодував, що не граю у реальний футбол. На четвертому поверсі вже витираю тильною стороною руки свій спітнілий лоб. А на п’ятому, опираюся руками в коліна аби віддихатися. Нарешті! Фініш шостий поверх! Оце то я сопля: коліна болять, пахви спітніли, серце десь аж у ступнях товче. Аби не ганьбитися, хвилини три я простояв під дверима, щоб оговтатися.

Після стуку у дверях з’явилася   дівчина на смак мого друга Сані. Пухкенька, не високого зросту, з високо-зв’язаним русявим хвостом.

Вона провела мене у свою кімнату: ліжко з коричневим покривалом, шафа, просторе світле вікно та стіл з комп’ютером.

Тільки я клацнув на кнопку вмикання, як мене привітав «екран смерті».

- А-а-а, фігня. Впораюся. – махнув рукою я.

-Можливо чай чи кава, є ще газована вода?- пропонує Вікуся.

- О, вода з бульками, саме те, на цю спеку. – погоджуюсь я.

Тим часом я дістаю свій жосткий диск, він завжди зі мною, там я зберігаю перевірені часом інсталятори різних програм, «образи» операційних систем: Windows, Linux, MacOS; основні драйвери. Є все то зараз в інтернет мережі, але поки знайдеш те, що треба «без реклами та реєстрації», то можна як мамка накачати ще й вірусів разом з тим усім. Так, глянемо, яка тут помилка і що провокує цей «екран смерті». Насправді нічого страшного в цьому немає, операційній системі не вистачає якогось файлу, вона впадає у ступор і викидає цю помилку на синьому екрані.

- Ось твоя вода, - прибігла у кімнату Вікуся.

- Дякую! Хочу уточнити, а яка до цього операційна система стояла у тебе?

- Ммм … Майкрософт Паверпоінт, я там презентації робила на відкритий урок, а тепер…о це синє вікно.

- Ех, все з тобою ясно, посталю я найновішу версію Windows і твій Паверпоінт теж поставлю – відповів я, розуміючи, що мала нічого не розуміє у техніці, ну це і не дивно. Мабуть, сидить у своєму Інстаграмі, Фейсбуці, світу білого не бачить, а тут біда підкралась, ага відкритий урок, ну звісно.

Це встановимо, а це видалимо, це додаємо, а це заберемо, ну все , майже закінчив, тепер все буде літати! Поставив я Віндовс 10, комп не поганий такий, десь вициганила у бідної баби кілька пенсій, щоб «презентації робити на відкриті уроки», а сама сьорфить соцмережі.

- Ну що ж, дивись, я тобі поставив нову систему. Можеш поклікати, чого не вистачає, може змінити щось? – перепитаю я краще, ніж буду ходити сюди кожного дня.

- Так, все є, ніби…О, а де мої фотографії з фотосесії!? Вони що, видалились? Тисяча гривень… - на її очі виступили сльози.

- Ох, на диску Ц нічого не зберігай ніколи, бо при ось такій ситуації, з нього все видаляється разом із операційною системою! – прийдеться ще затриматись на пів години. – Зараз я відновлю, але це дуже клопіткий процес.

- Як мені пощастило, що у бабусі є такий сусід! Добре, що ти програміст! – радісно підскакує дівчина.

- Так, аякже, програмісти відновлюють фотографії школярок, - прокрутив я у голові, надіюсь, це було сказано не в слух!

Провозився тут пів дня, краще б замовлення взяв на фрілансі і отримав ще кілька зірочок від замовників.