Я віддала йому телефон так, ніби він обпікав пальці.
Він узяв. Подивився на екран. На мене. І вимкнув його, не сказавши ні слова.
— Я йду, — сказала я.
— Знаю.
— Ви мене не зупините?
— Ні.
Це було гірше, ніж якби він кричав. Якби замкнув двері. Якби схопив мене за руку. Я була готова битися, дряпатися, кликати на допомогу. А він просто стояв біля вікна, спокійний, як ця біла кухня, і чекав, поки я сама вийду з неї.
Мої джинси й светр лежали на стільці в спальні, акуратно складені. Хтось їх виправ. Хтось склав рукави всередину, як я ніколи не складаю. Я вдягалася так швидко, що ледь не впала, і в голові знову загула біль.
Коли я вийшла в коридор, він уже чекав біля дверей. Тримав моє пальто. Моє. Сіре, з відірваним ґудзиком на лівій кишені, який я третій місяць обіцяю собі пришити.
Він подав його мені, як подають жінці в театрі. Я вирвала пальто з його рук.
— Таксі внизу, — сказав він. — Я викликав.
— Я не сяду у ваше таксі.
— Тоді підеш пішки під дощем з дірою в голові. — Він знизав плечима. — Твій вибір.
Я дивилася на нього, і мені хотілося, щоб він хоч раз скривився. Розлютився. Показав, що він теж людина, а не кам'яна стіна з сірими очима.
— Ви знаєте, куди я поїду, — сказала я. Не питання.
— Знаю.
— І?
Він відчинив мені двері.
— І я б на твоєму місці не їхав, — сказав він тихо. — Але ти ніколи не робила так, як я б зробив на твоєму місці.
Я вийшла, не озираючись.
Але на сходовому майданчику, коли двері вже зачинилися, я дозволила собі одну секунду. Притулилася спиною до холодної стіни й заплющила очі.
«Ти ніколи не робила».
Ніколи. Так кажуть про людину, яку знають роками. А не тиждень.
Я не сіла в його таксі. Я пройшла два квартали під дощем, тремтячи, і зупинила першу ліпшу машину на перехресті. Водій, літній чоловік із вусами, подивився на мій пластир на потилиці й мовчки ввімкнув пічку.
— Конча-Заспа, — сказала я. — Будь ласка. Швидко.
Ми їхали сорок хвилин. Я сиділа на задньому сидінні й крутила обручку на пальці. Туди. Назад. Туди. Назад. Вона не знімалася. Палець під нею почервонів і набряк, ніби сам не хотів її віддавати.
Я намагалася згадати хоч щось. Хоч один кадр. Його обличчя в понеділок, у вівторок. Як ми познайомилися. Що він сказав мені вперше. Чому я вирішила вийти за нього за три дні.
За три дні, Марто. Ти, яка пів року вибирала диван.
Нічого. Біла вата.
Тільки одне вперто спливало в пам'яті, щойно я заплющувала очі. Не картинка. Запах. Різкий, хімічний, неприємний. Я не могла зрозуміти, що це, і від нього чомусь холонули руки.
Татів будинок стояв за високим парканом серед сосен. Двоповерховий, світлий, з великими вікнами й терасою, на якій мама колись вирощувала лаванду. Мами немає вже вісім років. Лаванда досі росте. Тато наймає садівника, щоб її доглядав, і щоразу, коли я питаю навіщо, відповідає: «Бо вона її любила».
Ворота відчинилися ще до того, як я встигла натиснути кнопку дзвінка.
— Марточко!
Дядько Лук'ян біг до мене через подвір'я, накинувши куртку прямо на сорочку. Великий, сивий, з руками, як лопати. Він працює в тата, скільки я себе пам'ятаю. Водій, охоронець, майстер на всі руки. Коли мені було п'ять, він катав мене на плечах по цьому саду й казав, що я принцеса, а він мій кінь.
Він обійняв мене так, що в мене хруснули ребра.
— Дитино, — прошепотів він мені у волосся. — Господи. Ми ж тебе…
Він не договорив. Відсторонився, подивився на мій пластир, і його обличчя дивно смикнулося. Ніби від болю.
— Що з головою? — спитав він хрипко.
— Впала. — Я спробувала усміхнутися. — Здається.
Лук'ян нічого не сказав. Тільки швидко відвів очі.
Тато стояв у вітальні біля каміна.
Високий, підтягнутий, у м'якому домашньому светрі. Сиве волосся, зачесане назад. Окуляри в тонкій оправі. Той самий тато, який читав мені на ніч, який учив мене їздити на велосипеді, який сидів біля моєї лікарняної койки, коли мені було дванадцять і в мене був апендицит. Віктор Левицький. Людина, чиє ім'я висить на половині новобудов Києва. Людина, яка щороку дає гроші на дитячу лікарню й ніколи про це не розповідає.
Мій тато.
Він обернувся, побачив мене, і чашка в його руці дзенькнула об блюдце.
— Марто.
Він підійшов за три кроки й обійняв. Міцно, довго, мовчки. Я вткнулася обличчям йому в плече, у знайомий запах його одеколону й деревного диму, і вперше за цей ранок мені захотілося плакати.
Удома. Я вдома. Тут нічого поганого не може статися.
— Де ти була? — Він тримав мене за плечі, дивився в обличчя. — Я дзвонив тобі з четверга. Твій телефон вимкнений. Я їздив до тебе на Поділ, сусіди сказали, що ти не з'являлася. Я вже хотів іти в поліцію…
— Тату, я…
— Що з головою? — Його пальці торкнулися пластиря. — Хто це зробив?
— Ніхто. Я впала. — Я ковтнула. — Я… тату, сядь. Будь ласка.
Він не сів. Але відпустив мої плечі.
— Що ти пам'ятаєш? — спитав він.
Це прозвучало трохи дивно. Не «що сталося». А «що ти пам'ятаєш». Ніби він уже знав, що я чогось не пам'ятаю.
Але я була надто розгублена, щоб на цьому зупинятися.
— Нічого, — сказала я. — Тату, я не пам'ятаю цілого тижня. З понеділка. Я прокинулася сьогодні в чужій квартирі. І чоловік, який там був, сказав, що… — Я затнулася. — Що він мій чоловік.
Тиша.
Я підняла ліву руку. Обручка блиснула у світлі каміна.
Тато дивився на неї довго. Дуже довго. Обличчя в нього стало кам'яним. Я ніколи не бачила його таким. Він завжди був м'яким зі мною. Завжди.
— Хто? — спитав він тихо.
— Його звати Ростислав. Ростислав Вербицький.
Тато не поворухнувся. Тільки зняв окуляри й повільно протер їх краєм светра. Він завжди так робить, коли думає. Протирає скельця, навіть якщо вони чисті.
— Вербицький, — повторив він.
— Ти його знаєш?
— Чув. — Він знову начепив окуляри. — Адвокат. Кримінальні справи. Захищає людей, яких порядні люди тримають від себе якомога далі.
#3163 в Любовні романи
#1391 в Сучасний любовний роман
#347 в Детектив/Трилер
Відредаговано: 30.10.2026