- Готовий? – Запитала мене вранці Тереза. Я не був готовий, але і не міг відступити.
- Так.
- Тоді пішли, поки Михайло Гутник не поїхав.
Я поплентався за нею, хоча мене переслідувало погане відчуття. Вид у Терези був досить дивним. Вона надягла діловий костюм зі штанами (не питайте мене, де вона його взяла, може “позичила у Тітоньки Марти”), одягла чорну перуку із зачіскою, яка (мені так здається, але я не певен) називається “каре” та вдягла окуляри із простим склом. Крім того, вона підфарбувала очі та губи косметикою Тітоньки Марти та стала виглядати років на десять старше.
У мене, мабуть, вигляд був також дуже дивний. Я одягнув светра до штанів зі шкільного костюма, начепив саморобну бороду та парик такого ж ядуче рудого кольору. В руках я тримав дві течки: одну для мене, іншу для Терези.
Вчора ми вирішили, що підемо, як податківці – на перевірку. Тереза майже цілу ніч вивчала Податковий кодекс України та витягувала з Інтернету документи, які треба для перевірки (я ж казав, вона звикла спати мало!).
Ми мали забратися в машину дядька Михася та проїхати із ним крізь той великий залізний паркан. Ми звичайно підготували документи, але вирішили, що в них (людей з офісу) буде менше шансів вигнати нас, коли ми вже будемо там. А тут такий подарунок долі – перед від’їздом Михась мав забрати щось з офісу.
Юхимчик (виявляється його родич колись вчив малого, як відчиняти замки!) відкрив для нас багажник авто і ми туди обережно лягли вдвох, а на засувку поклали ганчірку – так багажник був ніби зачиненим, але ми могли відчинити його зсередини. Тут нам дуже пощастило, що дядько Михась на роботу їздив на доволі старому автомобілі.
Це був останній раз, коли я їжджу у багажнику! Дорогою нас трясло, всі кути були гострі та залізні, дихати було нічим. Мене кидало на Терезу, Терезу кидало на мене. Наші коліна постійно вдаряли один одного, лікті кололися в боки, та, час від часу у животи, а коли я чхнув (від цієї дурної бороди), то ми вже думали, що Михась тут же ж нас і викриє. Але у нього працювало радіо, на щастя.
Машина зупинилася. Почулися голоси. Хтось сказав:
- Гарного дня, пане Гутник, - і тортури почалися знову. На щастя, лише на хвилину.
Після зупинки ми почекали пару хвилин. Тоді я освітив багажник світлом від мобільного та привідчинив дверцята багажнику. Судячи з всього, ми були у гаражі під офісом.
Наш план був простий – проникнути в офіс, знайти таємничий комп’ютер Лазаря Бондаря–Купера-старшого та знищити його (або викрасти і розбити, або розтрощити прямо тут, у офісі).
Обережно вилізши з багажника та озирнувшись по сторонах, ми з Терезою направилися до приймальні на першому поверсі, згідно плану приміщень.
- Добридень, - дуже суворо сказала Тереза панянці за стійкою приймальні.
- Вам призначено? - Презирливо оглянула нас панянка.
- Ні, але нам треба до бухгалтерії, - ще суворіше повідомила Тереза.
- Ми довідок для субсидій зараз не видаємо, - видала панянка таємничу фразу.
- Покличте, будь-ласка, когось з бухгалтерії, - твердо сказала Тереза. – Ми з податкової.
Панянка зблідла, одразу ж заметушилася, передзвонила комусь, а потім дуже наполегливо пропонувала нам каву.
- Дякую, - кивнула Тереза. – Ми на роботі не п’ємо. Хто зна, чого у напої можуть підсипати щасливі платники податків, - додала вона довірливим задумливим тоном.
Поряд із такою дорослою та розумною Терезою я відчував себе незграбним тупим бовдуром. Вона ніколи не зверне на мене уваги!
До нас підійшла молода пані у діловому костюмі, з спідницею до коліна, невідомо для чого демонструючи свої товсті ноги та негарні коліна.
- Я - Віолетта Юріївна, - повідомила вона нас. – Заступник головного бухгалтера. Чим можу допомогти?
- Ми на перевірку, - Тереза дістала зі своєї течки папірці та простягнула переляканій Віолетті Юріївні.
Заступник головного бухгалтера довго в них вчитувалася, документи тремтіли у її руці.
- Але ж… але ж нас нещодавно перевіряли, - розгублено пробурмотіла вона.
- Так, - погодилася Тереза. – Але ви постійно імпортуєте… тобто експортуєте смартфони та отримуєте бюджетне відшкодування з ПДВ, - не питайте у мене, що це означає. Це Тереза читала закони, а не я.
- Але… - розгубилася Віолетта Юріївна.
- Добре, - відповіла Тереза, забираючи документи та ховаючи їх у течку. – Зараз ми напишемо акт, що ви не пускаєте нас на перевірку.
А тоді вона пригрозила Віолетті Юріївні, що арештує всі банківські рахунки за не допуск до перевірки (потім Тереза казала мені, що таке записано у підпункті 94.2.3. податкового кодексу і її це дуже втішило – у фірми “Cooper Jr.” не було підстав вигнати нас). На щастя, Віолетта Юріївна була з лякливих осіб, які під час небезпеки втрачають голову. Щойно побачивши слово “податкова”, вона навіть не запідозрила нас у шахрайстві.
- А… він… - Віолетта Юріївна кивнула головою у мій бік, - не занадто молодий?
#1696 в Фентезі
#409 в Міське фентезі
#467 в Молодіжна проза
#103 в Підліткова проза
Відредаговано: 10.11.2026