Розділ 13,  в якому, мало б статися нещастя, але я люблю цю цифру

    - Це торт? – Ошаліло запитав я.

    - Тобі б лише пожерти, - крокуючи повз мене сказав Ілля. Хто б казав!

   Тереза та Юхимчик почули голос Іллі і теж висунулися в коридор. Вони з цікавістю розглядали коробку.

    - Це не їжа, - попередив їх Білоус. Вони одразу ж зникли. – Це для операції.

    Я поплентався на кухню і взяв ще одну чашку. Як я і очікував, Ілля із цікавістю розглядав креслення, тримаючи роздруківку в одній руці, а моє печиво – в іншій.

   - О, чай! – Сказав Ілля та взяв цукерку.

   - Це вже третя, - довірливо прошепотів мені на вухо Юхимчик. Я зітхнув. Деякі люди приходять у гості під різними, ніби  серйозними, приводами, лишень щоб їсти чужі цукерки. Мабуть, Ілля думав, що, оскільки він найпопулярніший хлопець серед середніх класів, то йому можна усе.

    - Де ти їх взяв? – Запитав Ілля, киваючи головою на плани. По одному аркушу вже розплилася жирна пляма від печива.

     Я розповів. Ілля в свою чергу розповів про бійку з охоронцем. Власне він показував, як він вправно вдаряв того з правої ноги, а потім з лівої. Білоус вскочив з дивану та почав нам демонструвати свої навички рукопашного бою. Я завбачливо заховав скляну вазу для квітів та  порцеляновий чайник для заварки.

    - Ти мені не довіряєш, - констатував Ілля.

   - Вибач, але мені ще розплачуватися за ту скляну коробку із єнотом, - зітхнув я.

   - Єнотом? – Засвітилися очі у Юхимчика. – Розкажи, розкажи!

    Ілля став розповідати, як ми тягали коробки підприємця Жука в кабінет біології, а потім він почав мене вчити рукопашному бою.

    - А тоді Данило хотів показати, як у нього виходить удар правою ногою в груди супротивника і він… - Я дуже недвозначно подивився на Іллю. - …і він не зробив його як слід. А тоді я показав йому, як треба, і дуже випадково зачепив скляну коробку із єнотом. І вона розбилася.

    - А тоді ти втік, залишивши Данила із проблемами, - закінчила Тереза. Ілля розгубився. – Не сумуй, - похлопала вона мого друга по плечу, - у нас в школі був хлопець подібний на тебе. Може, твій син. – Ілля чомусь почервонів і ми, нарешті, почали обговорювати план операції.

    Чому в школі не вчать тому, як шукати та викрадати таємні документи та креслення?

     Перша, і головна проблема була у тому, що ми не знали що шукати. Ми припускали, що у Лазаря Бондаря–Купера-молодшого є надсекретні креслення які він, очевидно, тримає у сейфі в офісі.

    - З іншого боку, - задумливо сказала Тереза, - він може тримати їх і у себе вдома, також у сейфі. Там може бути навіть безпечніше.

    - Тоді давайте проникнемо до нього в будинок, - запропонував Юхимчик.

     - І як ти туди попадеш, генію? – саркастично запитав Ілля.

     - Скажемо, що ми збираємо гроші для піонер… для чогось, - не розгубився Юхим.

     - Навіть якщо тебе одразу ж не вигонять, то залишать на порозі.

     - Давайте, все-таки спробуємо оглянути його кабінет. Може там будуть якісь таємні підказки, - запропонував я.

    - Ага, типу “поверніть тричі по осі Юпітера”, що означатиме: треба тричі повернути картину із Юпітером, яка можливо висить у його кабінеті, і тоді відкриється таємний сейф, чи хід, - саркастично сказав Ілля.

    - Розпитаємо Михайла Гутника, - запропонувала Тереза. – Він має щось знати. А поки покажи, що у тебе в коробці, - звернулася вона до Іллі.

    Ілля самозадоволено підняв кришку і ми побачили… перуки.

   - Це моєї мами, - пояснив він. – Оскільки нас вже бачили, ми надінемо перуки на голови і наклеїмо на бороди.

     - Думаю, - підемо лише ми, вдвох з Данилом, - сказала Тереза, крутячи коротку перуку на правій руці.

     - Це ще чого?! – Разом запитали обурені Ілля із Юхимом.

     - Тому, що Іллю вже добре запам’ятали, тим більше у нього красномовний синець під оком. – Ілля почервонів. - А Юхимчик дуже малий, а це - не музей. Ні, нам треба вигадати, як потрапити в цю сучасну в’язницю “Діброва”.  Пам’ятаєте, втік з неї лише хлопець, який переодягнувся у форму наглядача? От і нам треба придумати в кого переодягнутися. Але в когось відповідного, - сказала вона Юхимчику, припускаючи, що малий знову запропонує клоунів.

    - Тоді розпитаємо Данилового дядька детальніше про цю фірму і ви одягнетеся двома жіночками відповідної професії, - запропонував Ілля.

     - Що значить “відповідної”? – Сердито буркнув я.

     - Ну там, прибиральницями, секретарками, а може поварихами, - весело пояснив Ілля.

     - Ні, - Тереза взяла в руки іншу перуку. – Двома жінками не одягнемося. Я згадала, що десь в цих числах була ціла детективна історія і ще довго тягнулися суди.

     - Суди?!

     - Так. Дві жінки представилися податківцями та проникла в офіс фірми “Cooper Jr.”. Вже не пам’ятаю, як їх викрили, але вони хотіли роздобути, як її… таємницю… секрет…