Розділ 12, в якому, переважно, йде мова про автомобілі

     Поки я піднімався сходами, мене мучили докори сумління, через те, що я кинув Іллю напризволяще. Але я розсудив, що зараз важливіше врятувати світ від занепаду, ніж мого друга від прочухана, і рушив далі. А як би ви вчинили на моєму місці?  

    На третьому поверсі (як власне і на другому), коридор був ширший. Там, де на першому поверсі був коридор і починалися кімнати музею, на верхніх поверхах був лише коридор, із автоматами для напоїв та для цукерок (я такі бачив лише в іноземних фільмах). Тому, приміщення було освітлене денним світлом, яке відбивалося від стерильних стін, підлоги та стелі і засліплювало очі.

     На моє щастя в коридорі нікого не було. Я рвонув у перші ж двері. Вони виявилися туалетною кімнатою. Жіночою туалетною кімнатою. Я побіг далі. Наступні двері виявилися комірчиною для мітел, швабр, миючих засобів та двох відер. Судячи з всього, фірма “Cooper Jr.” слідкує за чистотою. Я присів біля швабри. Ні, там не було на що дивитися. Я просто зрозумів, що не зможу рухатися далі.

    Обмірковуючи своє становище, я вирішив, що треба брати нахабством. Я піднявся та пробіг повз декілька кабінетів. Кажуть, що добре інтуїція працює у жінок. Я не певен, що вона добре працювала у мене, але часом мені випадали легкі завдання у школі, коли я сам їх витягував. Зрештою, можна було спробувати.

     Я зупинився біля кабінету № 314 – він нагадав мені число Пі. Я постукав та рвонув двері на себе. В просторому кабінеті, спиною до вікна (відповідно обличчям до мене) сиділа серйозна пані, чимось трохи схожа на Марину Петрівну, але не така зла. Я вважаю себе уважною людиною За долі секунди я оглянув кабінет: прості, побілені білим вапном, стіни, шафи із течками, великий стіл із великим монітором комп’ютера, поруч стоїть велика чашка (мабуть кави), попільничка із декількома недопалками та лежать ключі із брелоком “Мерседес”.

     Пані підняла голову та здивовано оглянула мене.

     - Це кабінет номер 314? – Ледь дихаючи сказав я, прекрасно імітуючи здивування.

     - Так, - сухо відповіла пані.

     - Мене прислали охоронці. Там Вашу машину уганяють. Фольксваген, - додав я і сполотнів. Я ж бачив, що у неї Мерседес. Але поки я виголошував свої побрехеньки, мій погляд визирнув у вікно, а там, зі стоянки (прямо в середині будівлі “Стадіону”!) саме від’їжджав Фольксваген.

     Власниця кабінету подивилася на мене скептично і вже хотіла відповісти щось на кшталт: “Що ти вигадуєш, дурний хлопчисько?”, але повернула голову, побачила від’їжджаюче авто, підскочила і вискочила у коридор із криками:

    - Машина! Моя машина!    

    Що ж, мені пощастило.

    Я зачинив двері – на всяк випадок – та сів на її місце. А ще я (мені дуже соромно в цьому зізнаватися) відпив трохи з носа її електричного чайничка (він стояв з того боку столу, який я не бачив з порогу) – дуже пити хотів після біганини.

     В комп’ютері були якісь нецікаві графіки та діаграми про рівні продажів. Судячи з всього, справи у фірми “Cooper Jr.” йшли чудово, але мене це не влаштовувало. Я швидко оглянув різні файли та течки в комп’ютері, але все було про рівні продажів. Жодної інформації, яка б підказувала де можна знайти креслення, чи хоч якісь розробки Лазаря Бондаря–Купера-молодшого, не було.

    Я піднявся та оглянув кабінет: течки з тими ж таки рівнями продажів, невеличкий вазон із якоюсь зелениною та на стіні - план виходу у разі пожежної небезпеки. Чудово! План малювала не дуже розумна людина, бо на одному великому аркуші були розміщені плани евакуації: першого поверху, другого поверху, третього поверху і – ось вона моя нагорода за кмітливість! – офісного приміщення, яке було за залізними воротами.

    Я дістав свій телефон та сфотографував весь план та кожний поверх окремо, на всяк випадок. Судячи з плану, жодних тунелів під землею не було.

     Здається, я зробив усе, що могла зробити людина у моєму становищі. Слід було вибиратися. Звичайно, я міг непомітно прослизнути повз охоронців і зникнути з музею. Але слід було подбати про Іллю. І не відомо, що там із Терезою.

     Натхнення для розв’язку моєї проблеми я, як не дивно, отримав від плану пожежної евакуації. В деяких фільмах герої втікають з “поганої” будівлі, влаштувавши пожежу. Я не піроман, тому пожежу влаштовувати не хотів. На стелі кабінету, прямо над столом, висів дуже привабливий пожежний сповіщувач.

    Я не палю, і вам не раджу, це не лише не корисно, але й забирає величезні гроші. Краще вже купити зайву шоколадку чи якісь фрукти. Але мова не про це. Де взяти запальничку чи сірники? Я озирнувся навколо. На столі, біля комп’ютерної мишки лежали цигарки і вишукана попільничка. Я схопив її, виліз на стіл (добре, що на вулиці сухо, інакше б я забруднив весь стіл. Хоча, ми стільки пройшли коридорами, та й на вході лежали спеціальні ганчірки для витирання підошов взуття) підніс до протипожежного сповіщувача та запалив.

    Секунда, дві, три, і на мене полилася вода. Десь почувся звук сирени, який проймав мене до самих кісток та зводив зуби. Почувся грюкіт дверей, а в коридорі – тупотіння ніг. Я теж вийшов у коридор, але рушив у протилежному, до загальної людської течії, напрямку.

    - Ти куди, дурник? – Схопив мене за руку лисий чоловічок, у в’язаному коричневому жилеті і без піджака, який біг мені на зустріч. – Вибігай з будівлі швидко, інакше тебе закриє у ізоляційному блоку.