Розділ 11, в якому нас ловлять охоронці

     Лідія Олексіївна завела нас у перший виставковий зал. Під скляними вітринами та на стінах були розміщені та розвішені документи, світлини та медаль, видана Лазарю Бондарю–Куперу-старшому державою Ізраїль. Документи, переважно родоводи, свідчили, що Бондарі жили у нашому місті ще з сімнадцятого століття та були вправними козаками. Пізніше, їм були видані значні земельні ділянки, які, після подій 1917 року, були вилучені. В моєму часі я не чув про жодних Бондарів, які б так прославилися. Що ж, кожен може мати родовід, який хоче, чи ні?

     Ми зупинилися біля медалі і Лідія Олексіївна зупинилася на ній докладніше. Як я вже казав раніше, під час другої світової війни, дідусь голови “Cooper Jr.” рятував єврейських діток. Держава Ізраїль не забуває людей, які зробили добро, або зло, для її громадян. І я думаю що це – дуже правильно. Кожен громадянин знатиме, що держава дбає про нього, а кожен, хто наважиться на поганий вчинок, знатиме, що в будь-якій час відплата може наздогнати його.

    Медаль була кругла, пласка та сірого кольору. На ній була зображена земна куля, обмотана мотузкою. Ця мотузка опускалася за колючий дріт (очевидно концтабору) та витягувала за руки людей. Дуже символічно, враховуючи, що попадання у концтабір, у ті часи, майже автоматично означало смерть.

    Поруч із медаллю висів Диплом, яким засвідчувалося, що Лазаря Бондаря–Купера-старшого вшановано, як одного з “Праведників народів світу”. На сьогодні відомо 2515 Праведників народів світу з України (ну, не враховуючи дідуся голови “Cooper Jr.”). Тобто, 2515 людей в Україні, ризикуючи життям, допомагали врятуватися іншим людям.

     Судячи з всього, Лазар Бондар–Купер-молодший, який у майбутньому збривався вбити мільйони людей, дуже пишався вчинком свого дідуся. І це ще раз показує, як нащадки можуть відрізнятися від пращурів.

    - А пан Бондар–Купер-молодший не боїться, що медаль та диплом його дідуся вкрадуть? Тут скрізь саме лише скло і жодної охорони, – поцікавився хлопець ліворуч від мене. Судячи з його вигляду, він вже розмірковував, як забратися  до музею вночі та продати цінності на чорному ринку.

     - Ні, - розсміялася Лідія Олексіївна, показавши нам свої великі білі зуби. – Якщо ви не бачите охорони, не значить, що її немає. Скрізь камери, а скло – куленепробивне.

     Вона повела нас далі, до історії телефонів.

     - Хто з вас знає, що означає дата чотирнадцяте лютого? – запитала в нас екскурсовод.

     - День закоханих, - відповів хор різних голосів.

     - Так, це ви знаєте, - засміялася Лідія Олексіївна. – А ще, в цей день в 1876 році,  американець Александер Белл запатентував електромагнітний передавач (мікрофон), в якому переданий в лінію струм змінювався внаслідок зміни магнітного потоку. Простою мовою - перший телефон.

      Вона ще довго розповідала про історію створення телефонів, показувала якісь зразки, але я її не слухав, бо ми вчотирьох пошепки вирішували, що робити. Ми потрапили у музей, а що далі? Тереза припустила, що з музею до офісу прокладений тунель під землею. Ми почали сперечатися, але зрештою вирішили пошукати вхід туди.

     - Вхід туди – куди? – поцікавився над нашими вухами голос екскурсовода.

     - До туалету, - швидко відреагував Юхимчик. Лідія Олексіївна несхвально на нього глянула та по смартфону викликала охоронця.

     Потім нас повели до зали історії смартфонів “Cooper Jr.”. Перші мобільні нічим не відрізнялися від мобільних тих часів, і лише десь після 2005 року вони почали все більше і більше випереджати своїх суперників.

     Наступна зала була присвячена відомим особистостям, які користувалися смартофонами фірми “Cooper Jr.”: президенти, королі, шейхи. Було декілька автографів з найкращими побажаннями від Мессі, Дженіфер Лоуренс, Криштиану Рональдо, сестер Вілльямс, Джоні Деппа.

     Не скажу, що мені було нудно, насправді екскурсія була досить цікавою, і, в іншому випадку, я би насолоджувався нею, але коли на носі своєрідний Армагедон, то всі думки лише про те, як його уникнути.

     Нас повели у невеличкий кінозал, в якому вимкнули світло і почався показ мультфільму 3D, про те, які гарні речі зробила і ще зробить фірма “Cooper Jr.”. Глядачі сміялися, бо він був дуже смішний, лише нам із Іллею було не до сміху. Дуже важко сидіти із кимось, хто застряг з тобою в одній футболці. Ніколи не думав, що сіамським близнюкам так кепсько!

     Тож, оскільки всістися ми не могли, то стояли. Але це дало нам перевагу. Коли перипетії мультика захопили всю увагу глядачів, ми з Іллею обережно відчинили двері та вийшли з зали. Яскраве світло вдарило нам в очі, і ми ледь голосно не зойкнули. Потім ми обережно пройшлися по приміщенню. Власне, це я так написав, що ми пройшлися. Насправді, Ілля потягнув мене ліворуч, а я його праворуч. Футболка затріщала, тканина вп’ялася нам у руки та ноги.

    - Дурень, ти куди? – тихо крикнув на мене Ілля.

    - Сам ти дурень, - відповів я. – Нам треба туди, - і я знову потягнув праворуч.

    - Ні. В тій частині експериментальне виробництво, там ніхто не буде робити тунель.

    - Ось саме тому і будуть, щоб прямо з офісу – на виробництво.

    - Ні. Так ніхто не робить, хіба що ботаніки типу тебе.