Розділ 10, в якому ми відправляємося в музей

    Перед тим, як я заснув, подзвонив татко з Лондону. Він почав тихим спокійний голосом, який я так ненавиджу, розпитувати мене про мої “геройства”, тобто про те, як я використав машину часу.

     - Молодець, - казала слухавка голосом татка, - продовжуй і далі в тому ж напрямку: використовуй небезпечні прилади без читання інструкцій. Може, тобі в наступний раз пощастить і ти витягнеш сюди дитинча, яке мали б з’їсти. Наприклад, якогось динозавра-хижака.

     - Але ж нічого поганого не сталося, - я схрестив пальці і додав, - поки що.

     - А воно не обов’язково, проявиться зараз. Можливо, ти врятував життя якомусь навіженому генію, який завтра влаштує сокиропад з хмар, або крокодилопад. Ото цікаво буде. Але я не серджуся на тебе, ти ж не винен, що поліз до моїх речей.  Я сам мав здогадатися, що ти ще не засвоїв правило приватної власності – не бери чужого без дозволу.

    Ну ось, у такому дусі він мені казав. І що найгірше, він  ніби не сварить, радше хвалить, а відчуваєш, ніби тобі дали серйозного прочухана, ще гіршого, ніж Марина Петрівна влаштувала мені вранці того дня. Ого! Як давно це було!

     Вранці я ледь не проспав. Добре, що Юхимчик та Тереза звикли спати лише по декілька годин на добу, тож вони вже о восьмій були готові йти. Вони радісно ввалилися до моєї кімнати:

     - Агов, соньку, вставай.

     - Яккогвимнебудте?! – пробулькотів я. – Миждовлялся о дсть. - Для тих хто не володіє мовою соньків перекладаю: “Якого ви мене будите? Ми ж домовлялися о десятій”.

     Вони перезирнулися та тихенько вийшли з моєї кімнати: мабуть зрозуміли, що в такому стані від мене більше шкоди, ніж користі.

     Музей фірми “Cooper Jr.” був розміщений за містом. Там же ж був невеличкий завод для виробництва зразків смартфонів та офіс. Дісталися ми туди на маршрутці, яка ходила раз на годину. Ми вчотирьох були одягнені у джинси та легкі светри. У Терези волоси були заплетені у велику товсту русу косу. Вона хотіла одягнути сукню, але потім вирішила, що для нашої місії сукня не підходить. Добре що я хлопець, і мені не треба заморочуватися із одягом!

    Вийшовши з маршрутки ми пройшли метрів двісті по, вкритій чудернацькими плитками, стежці і зупинилися біля величезної залізо-скляної будівлі, яка з нашого місця нагадувала стадіон.

     - Ось тут музей, - гордовито повідомив Ілля. – Ми з класом минулого року тут були.

     - А де офіс? Можливо нам треба туди? - сказала Тереза.

     Ми підійшли до великої мапи на біг-борді та роздивилися план. Офісна будівля стояла за “стадіоном”, за залізними високими воротами, які були під наглядом мільйонів камер спостережень та під високим струмом.

     - Чудесненько, - саркастично мовила Тереза. – Який нам зиск від музею, якщо офіс охороняється серйозніше за в’язницю “Діброва”?

     - За… що? – не зрозумів я.

     - В’язниця. “Діброва”. В Станіславі, - зверхньо пояснив Юхимчик. – Була відкрита в 1883 році австрійськими імперіалістами, які гнобили робітників і селян. Вважалося, що з неї неможливо втекти, аж до 1911 року, коли з неї втік львівський студент Мирослав Січинський, переодягнувшись у форму наглядача.

     - Десь так, - погодилася Тереза. – Суть ти виклав правильно, але без цих твоїх “імперіалістів”. Бо зараз у Швеції королі, але в них - соціалізм.

     - Нічого собі! – заявив Юхимчик. – Мабуть, відкупилися від селян і робітників.

     - Та зрозумій ти, - струсонула малого Тереза, - світ геть змінився. І скоро зміниться на гірше, якщо ми будемо ловити тут ґав. – Вона повернулася до мене з Іллею, та пояснила, – В Івано-Франківську. Станіслав у 1962 році перейменували на Івано-Франківськ, - розтовкмачила вона, бачачи, що ми не розуміємо про що мова.

      - І звідки ти все це знаєш? – запитали ми.

      - Нас добре вчили вчителі, бо у нас не було ігор, щоб відволікатися.

      - Але ж зараза! – вилаявся Юхим та штовхнув камінчика. – Перестрибнув лише декілька десятиліть, а королі правлять соціалістами, а міста - перейменовують.

     Камінчик полетів у бік дороги, ми підняли голови та побачили автобус, який під’їжджав.

     - Мабуть, з іншого міста, - зітхнув Ілля.

     - А давайте подивимося, може це іноземці, - запропонував малий.

    Оскільки плану у нас все одно не було, ми попленталися до автобусу. Він дійсно був з іншого міста – школярі приїхали на екскурсію. Вони повисипали з автобусу – всі в однакових білих широких футболках, спереду яких було великими жовто-синіми літерами написано: “я люблю школу № 1”.

     - Значить так, - сказала огрядна жіночка в окулярах, очевидно вчителька. – Я зараз піду по екскурсовода, а ви поки розімніть ноги. Хто хоче, може випити шоколад, або чай, - вказала вона на ряд автоматів, які робили різні гарячі напої.

     - А туалет? - захникав хлопець поруч зі мною.

     - А я казала тобі, Гончаренко, не пий багато соку, - хлопець похнюпився, а Ілля поруч розсміявся. Ха! Ха! Дуже смішно! Ніби у нього самого дуже рідкісне прізвище.

     Школярі загуділи, очевидно вони всі напилися соку.