Розділ 9, в якому Тітонька Марта грається з пістолетом

     - Обережно, Тітонька, - сказав я, відсуваючи моїх супутників у коридор, - він може вистрілити.

     - Які дурниці, – відповіла Тітонька Марта. – Якби він був справжнім, я би ні за що не вертіла його так спокійно.  Це іграшка, – дорослі іноді поводять себе дуже інфантильно (розумне слово я використав, еге ж? Міг би написати: “як дурні”, але ж я не можу так про Тітоньку). -  Я знайшла його в твоєму наплічнику, Данило, коли шукала п’ятірку. Ти ж не проти, - сором’язливо глянула вона на мене. У неї була звичка лазити по моїх кишенях, шукаючі дрібні купюри, а потім давала мені сотку і я не міг на неї купити булочку в шкільній їдальні.

      Тим часом, Юхим просунув голову під моїм ліктем, а Ілля намагався зазирнути то з-за одного, то з-за іншого мого плеча – ніби він ніколи не бачив мою Тітоньку.

    - А це хто? – здивувалася Тітонька Марта.

    - Мої друзі, - пробурмотів я, все ще дивлячись, як вона крутить пістолет. І не набридло ж!

    - Друзі? Ото розсмішив, - засміялася моя зла Тітка. Красно дякую!

    - Та ми того…, - почервонів Ілля, - трохи сором’язливі, от.

    - Та заходьте, не бійтеся, я вас не з’їм, - весело засміялася Тітка своєму жарту. І заховала пістолет собі за пояс. Теж мені бандитка чи пірат.

    Ми увійшли до вітальні, а вона раптом витягла пістолета і наставила прямо на нас. Ми завмерли та спробували запхнути Юхима собі за спини. Цей малий дурбецало стояв, витріщивши рота і не рухався. Тим часом, Тітка на нас не дивилася, а оглядала напис на пістолеті.

    - Літери геть стерлися, - сказала вона та заховала пістолет за пояс. Щойно ми полегшено видихнули, вона глянула на нас, блимнула очима та витягла пістолета знов.

    - Вона грається із нами, ніби кішка із мишами, - ледь чутно прошепотів мені на вухо Ілля.

    Тітка ще раз оглянула напис, а тоді зітхнула та поклала пістолет на стіл.

     - Чого ви застигли у дверях? – Здивовано запитала вона. Ми знову полегшено зітхнули та оточили її: Ілля сів з одного боку, Юхимчик – з іншого. Тереза, ніби намагаючись розшифрувати напис, відклала пістолет на інший кінець столу. Як дівчина розповідала потім, вона хотіла взагалі заховати небезпечну зброю, але боялася, що це скоріше приверне тітчину увагу.

     Поки Юхим розповідав скільки йому років, а Ілля,  що він мій однокласник, я поставив чайника та зробив чотири бутерброди із сиром (я хотів зробити п’ять, але Тереза відмовилася. Вона не звикла у своєму майбутньому багато їсти. Тепер зрозуміло, чого вона така худа).

     Хлопці радісно вітали мої бутерброди, а Тітка, хоча і взяла свого, сердито подивилася на мене за сказала:

     - А тепер, Данило, розповідай, що ти накоїв.

     Ми всі застигли. У Юхимчика з рота випав шматок бутерброда.

     - Що ти маєш на увазі? - Ледь видихнув я.

     - Ніби ти не знаєш, - відповіла Тітка. – Думав, я не зрозумію, що ти притягнув сюди Юхима з минулого. Як ти посмів використовувати машину часу без дорослих! Добре, що жодної біди не накоїв. – Знала б вона!

     - Взагалі-то, - сердито сказав я, - Юхима забрали…

     - Так, так, - закивав Юхим, - але там дуже нудно. І я там - наймолодший. Тобто, за віком я найстарший, але там є діти, які навіть про телефон не чули!

      - Але ж тебе там мають навчити, як пристосуватися до життя у цьому часі.

      - Як я можу навчитися до життя у цьому часі, якщо у них там все, як в лікарні, тільки стіни не пофарбовані, - проскиглив Юхимчик.

      Тітонька Марта стала його вмовляти, але хлопчик був дуже впертий.

      - Так, так, мені вже казала та тітонька, що вчителі будуть називати мене дурнем за те, що я не знаю,  коли День Незалежності України. Але краще нехай обзиваються, ніж нудьга там.

     - Як зе з ви мене дістали, - звідкись пролунав незнайомий хрипкий та неввічливий чоловічий голос. Ми всі перелякано перезирнулися.

     - Це…це… десь по відео конференції? – Припустив Ілля.

     Тітонька Марта та Ілля перевірили свої мобільні, але вони “спали”. І в цю мить, двері шафи відкрилися і, з неї майже вивалився незнайомий чоловік невизначеного віку. Вірніше, чоловік випав, але втримався на ногах і дратівливо дивився на нас:

    - Подорозі у сасі, йди до сколи, тлеба всісися, - зашепелявив він. – Тьху! - насправді він сказав це із іншими словами, але я не певен, чи редактор пропустить оригінальний текст. – А в самих навіть класти нісього.

     - То ви… грабіжник? – Запитала Тітонька Марта, схопила пістолета та наставила на незваного гостя.

     - Ні. Каллсон. За валенням плилетів, - відповів нахабний чоловік. – Ой, не тлеба лякати мене сією ігласкою. Я тут взе дві години сидзу. Сув, як ви казали, со то ігласка.

     Він необачно зробив крок до Тітоньки Марти, а вона натиснула на гачок.

     Віконні шибки затремтіли, недовірливий нахаба опустився, на підлогу полилася його злодійська кров.

     - От добре, що вчора килим у хімчистку віддала, - сказала Тітонька Марта та втратила свідомість.