Розділ 8, в якому ми шукаємо вибухівку

  Здається, Тереза закохана у того свого “він”. І що вона знайшла у вбивці? Зрештою, я теж - вбивця.

   Тереза закінчила свою жахливу розповідь, а я все ніяк не міг усвідомити, що це я вбив всіх тих людей, включаючи офіціанта королеви Єлизавети другої та Президента США.

     Ілля почав казати, що треба щось робити, а він нам допоможе, і саме в цю мить в двері постукали. Здається, Ілля все ж таки не належить до сильних та сміливих мовчазних чоловіків. Я теж, але я на це ніколи і не претендував.

Так ось чому Тереза спекла в понеділок рогалики із горіхами – у пам'ять про свого “Він”. Ха-ха! Якщо ми все полагодимо в історії, він на неї навіть і не подивиться – готувати вона не вміє. Хоча, можливо вони готують на вогнищах?

    В коридорі почулися голоси і у кімнату вбіг Юхимчик.

    - А ти що тут робиш? – Запитав я його.

    - А, - відмахнувся він та відсьорбнув з моєї чашки, - у них там нудьга смертна, а я хочу подивитися ще одну серію того мультика. А, це твій друг, який забув тебе? -Ввказав він заляпаним чорнилами пальцем у бік Іллі.

     - Я здогадався, - піднявся зі стільця Ілля. – Гончаренко хоче стати моїм другом, аж настільки, що вигадав цю страхітливу історію про жахливе майбутнє та перенесення у часі.

     - От бачиш, Данило, - сказала Тереза, - я ж казала тобі, що це не прокотить. Ілля занадто розумний, щоб попастися на таку дурну казочку.

     - Твоя правда, - сказав я. Не хотілося втягувати Іллю у неприємності. Тим більше, що я не був певний у його поведінці в критичну мить. Ілля знову сів.

     - То, це - правда? – Запитав Білоус.

     - Що саме? – Запитали ми з Терезою.

     - Включить мультика! – Вимагав Юхимчик.

     - Відчепися! – Рявкнула на нього Тереза. Юхимчик образився та з’їв ще одну цукерку (він витяг коробку з шафи).

     - У моєї двоюрідної сестри цукровий діабет, - задумливо сказав Ілля. – І хоча вона дуже противна, я би не хотів, щоб хтось типу Рушниці чи Марини Петрівни пристрелив її, чи проколов горлянку ножем для хліба, - додав він задумливо.

       - А що, для хліба є спеціальний ніж? – Здивувався Юхим. Ми втрьох суворо подивилися на нього, він притих, а тоді додав, - що трапилося?

      Тереза вдруге, але вже не так детально, розповіла свою історію.

      - То я вам допоможу, - сказав Юхимчик. – Я давно мріяв стати дитиною-партизаном. Я знаю, де наші перед відходом влітку 1941-го заховали вибухівку. – Ми втрьох витріщалися на нього. – Чесне піонерське! – Сказав хлопчик, та на всяк випадок зробив піонерський салют.

     - Ти не був піонером, - суворо сказав я. – Ти ще замалий.

     - Ну то й що, - зухвало відповів Юхимчик. – Я кажу правду.

     - Я таке лише в старих совєтських фільмах бачив, - заворожено сказав Ілля.

     - Пішли, - піднялася Тереза. – І сходіть в туалет перед виходом, щоб потім не шукали і не скиглили.

     От же ж вона любить наказувати! Як же ж не пощастить її чоловіку! А рогалики все одно були сирі!

     Юхимчик повів нас до старої церкви. Він казав, що знає, як знайти шлях звідти. Як сьогодніжилам, шлях довелося показувати мені із Іллею, бо хлопчик плутався у назвах вулиць та лабіринті нових висотних будинків.

    Була весна і у ніздрі вдаряли запахи квітучих жердель (більш відомих, як “абрикоси”) та вишень. Я бачив, як Тереза, потайки від нас, насолоджується цими запахами та підставляє трохи розгублене, але радісне, обличчя першим теплим промінчикам Сонця. Мабуть, в її часи це була недозволена розкіш.

    Ставши біля церкви, Юхим, за Сонцем, визначив де схід і поважно мовив:

     - Три кілометри на Схід. Там, у передмісті, біля великого дуба і зарито.

    Ми з Іллею скинулися на маршрутку. Тереза їхала мовчки, а Юхим весь час коментував, що він бачить з вікна, поки жінка з переднього сидіння не почала розповідати  про свого онука, який працює в “Cooper Jr.”. Юхимчик уважно слухав її, дивуючись, чому онук не влаштує страйк, якщо у нього понаднормовий робочий день.

     - Та ти що, - засміялася жінка, - він же ж отримає більше грошей, а у нього скоро весілля.

     - Не розумію, навіщо йому аж стільки грошей, - зітхнув Юхим, виходячи з автобуса. Зрозуміло, що йому було не зрозуміло, бо в СССР були гроші, але не було чого на них купити, мені про це татко розповідав.

     Юхимчик дивився навколо, а ми втрьох дивилися на нього. Хлопчик мав дуже розгублений вигляд і здавалося, ось-ось заплаче. Замість лісу у передмісті стояли багатоповерхівки, з якогось балкону лунали звуки дуже старої пісні: “…може десь у лісах, ти чар-зілля шукала…”.

    - Дурня якась, - сказав Юхим. – Хіба можна людину зачарувати?

    - То ми тут, чи ні? – запитав Ілля, який – принаймні в моїх спогадах, - любив “Червону руту”.

    - Я не знаю, - повільно відповів Юхимчик. – Ось там, під лавкою пеньок від того дуба.

    Ми підійшли та стали оглядати лавку. Якісь умілець вмонтував дошки у пеньок і вийшла гарненька кругленька лавочка.