6 Розділ"Три дні до Святої Вечері"

Сьогодні Софія прокинулася раніше, ніж зазвичай. Швидко зробила свої ранкові справи, але думки про Теодора весь час не давали їй спокою.

Треба буде запитати у Луцини Сергіївни…

Вона одразу відкинула цю думку.

Ні. Вона ж усім усе розповість. А я не хочу, щоб про бабусю почали думати погано.

Софія на мить замислилася.

А може, запитати у Романа? Він тут усіх знає…

— Та ні, — тихо сказала вона сама до себе й усміхнулася. — У Романа точно не буду питати. Він і так занадто цікавиться.

Сама того не помічаючи, Софія вже не вперше подумала про нього.

Вона вирішила приготувати сніданок — омлет із помідорами та легкий салат. Після вчорашнього робочого дня сил потрібно було побільше.

Раптом вона почула стукіт у двері.

Софія несподівано для самої себе з нетерпінням побігла відчиняти, ніби справді чекала на когось дуже близького.

Вона вже взялася за ручку, але зупинилася.

Що ти робиш? Це просто робітник.

Софія відчинила двері.

На порозі стояв Роман, увесь припорошений снігом. На вулиці вирувала справжня хуртовина.

— Ого… Як тут смачно пахне, — усміхнувся він. — Звісно, я теж не з пустими руками.

Він підняв пакет із кавою та круасанами.

— А я бачу, ти без кав'ярні не можеш жити, — усміхнулася Софія.

— Та ні, просто полюбляю цю справу, — засміявся Роман.

Він скинув куртку та чоботи, і кімнату одразу наповнив приємний аромат його парфумів.

— Вирішила приготувати повноцінний сніданок, а потім закусимо твоїми смаколиками.

Роман сів за стіл і з апетитом почав їсти.

— Ти дуже смачно готуєш.

— Справді? Не повіриш, але я закінчила кулінарний коледж.

— Відчувається. Може, маєш власну справу?

— Ні. Але мрію про це.

— Це гарна мрія. Я впевнений, що з твоїм талантом у тебе все вийде.

Софія усміхнулася.

— А ти, до речі, чим займаєшся? Працюєш… ну, по людях? — із цікавістю запитала вона. — Чи маєш ще якусь роботу?

Роман голосно розсміявся, аж на очах виступили сльози.

— То Луцина Сергіївна тобі нічого не розповідала?

— А що вона мала розповісти?

— Окей… Кав'ярню мою вона…

— Стривай. Тобто кав'ярня твоя?!

Софія здивовано подивилася на нього.

— То чому ж ти тоді допомагаєш мені з цією брудною роботою?

Роман знизав плечима.

— Не тільки тобі. Я просто люблю допомагати людям.

Але тобі — особливо, — додав він подумки.

Роман підвівся з-за столу, подякував за сніданок і взявся до роботи. Він почав підкручувати петлі та налаштовувати дверцята шаф у кімнатах, а Софія тим часом прибирала.

Вона раз у раз поглядала на Романа, а потім на будинок.

З кожною годиною він змінювався. Ставав затишнішим, чистішим, живішим.

І чомусь від цього Софії ставало сумно.

Але ж цей будинок оживає… тільки не для мене.

У голові раптом промайнула думка:

А може, не продавати?

Софія одразу відкинула її.

Ні. Не можна. Мені потрібні гроші. Я приїхала сюди саме для цього.

Вона знову взялася до своїх справ.

Раптом задзвонив телефон.

Це був рієлтор.

— Добрий день. Хочу вас поінформувати, що клієнт відмовився від ідеї купувати будинок. І через погоду я, на жаль, теж не зможу сьогодні до вас приїхати. Найімовірніше, зможу завтра, якщо погодні умови покращаться.

— Чорт… А я так розраховувала на швидкий продаж.

— Не переймайтеся. У нас з'явився ще один клієнт. Він приїде на зустріч, щойно я зможу до вас дістатися.

— Треба було з цього починати, — зітхнула Софія. — Сподіваюся, до Різдва встигнемо.

— Усе буде добре.

Софія завершила розмову й поклала телефон на стіл.

Вона навіть не помітила, що Роман на мить припинив працювати й уважно подивився на неї.

— Все готово! Можна приступати до найбруднішої роботи — каміна! — вигукнув Роман.

— Супер! Я б хотіла ще раз на прощання посидіти біля нього, але через цю кількість попелу це було просто неможливо.

— Сьогодні відпочинеш біля нього так, як захочеш.

Роман відчинив піддувало й узявся до роботи. Попелу виявилося набагато більше, ніж він очікував. Відро за відром він виносив його на вулицю, поки камін поступово не почав набувати нормального вигляду.

Коли залишилося зовсім трохи, Роман засунув голову всередину, намагаючись дістати останній попіл.

І тут зверху на нього посипалася ціла купа.

— Чорт!

Роман швидко виліз із каміна.

Його обличчя було повністю чорним, і лише біла смужка зубів сяяла на ньому.

Софія завмерла на секунду, а потім не витримала.

Вона почала сміятися так сильно, що аж схопилася за живіт.

— Боже! — ледве вимовила вона крізь сміх. — Ти виглядаєш як домовик Кузя!

Роман подивився на неї й теж розсміявся.

За мить вони вже обоє не могли зупинитися.

Софія давно так не сміялася. Здавалося, разом із цим сміхом із неї виходила вся напруга, яку вона носила в собі останні місяці.

— Ах ти ж! — нарешті вигукнув Роман. — Ти зараз дограєшся!

Він зробив крок до неї й почав вимазувати попелом її обличчя.

— А тепер ти як Рембо! — засміявся він.

Софія спробувала втекти, але сама ж сміялася так сильно, що ледве могла стояти.

— Фух, здається, тобі справді потрібно в душ, — промовила вона, але продовжувала хіхікати.
— Не тільки мені самому… — відповів Роман і одразу прикусив язика.
Він на мить завмер, зрозумівши, наскільки двозначно це прозвучало. А в голові, наче блискавка, промайнула зовсім недоречна картина: вони вдвох у душі…
Він швидко відігнав цю думку.
Софія сміялася так щиро, так по-справжньому, що Роман мимоволі затримав на ній погляд. Раніше він бачив її напруженою, сумною, настороженою. А зараз перед ним була зовсім інша Софія — жива, легка, справжня.
І всередині нього знову ворухнулося якесь дивне відчуття. Незнайоме, але напрочуд приємне.
— Ну, це твоя вина, що я тепер мушу йти в душ, — спробував він перевести все на жарт.