5 Розділ "Роман"

Роман прокинувся рано-вранці й почав збиратися до Софії. Взяв із собою робочий одяг, інструменти й уже збирався виходити, але по дорозі вирішив забігти до кав’ярні — взяти каву для себе та своєї нової знайомої.

На вулиці стояла чудова зимова погода. Сніг рипів під ногами, мороз щипав за щоки, а яскраве сонце так відбивалося від білого снігу, що мимоволі доводилося примружувати очі.

Роман, як завжди, йшов вулицею й вітався з кожним, кого зустрічав.

— Доброго ранку!

— Романе, привіт!

— Гарного дня!

Люди махали йому руками, усміхалися, хтось навіть зупинявся перекинутися кількома словами.

У селищі його знали всі.

І поважали теж.

Не за гроші чи статус. Просто за його добре серце. Роман ніколи не проходив повз, якщо комусь була потрібна допомога.

У кав’ярні він запитав, чи все гаразд, замовив два капучино — одне собі, друге для Софії. Добре, що вона жила зовсім недалеко, тож кава мала залишитися теплою.

До кави він узяв ще два тістечка зі сметанним кремом.

«Цікаво, чи вона взагалі любить солодке?» — на мить подумав Роман, але відразу відкинув цю думку.

— Та яка різниця? Просто пригостити людину можна.

За кілька хвилин він уже підходив до Софіїного подвір’я, коли помітив Луцину Сергіївну.

— Привіт, дорогенький!

— Доброго ранку, Луцино Сергіївно. Гарно сьогодні виглядаєте.

— Ой, та годі вже, — махнула рукою жінка. — А ти до Софійки? — вона примружилася.

— Так. Їй потрібна допомога…

Але договорити Роман не встиг.

— Знаю, знаю! Але не думала, що будеш допомагати власними руками. Ех, молодь… — пробурмотіла Луцина Сергіївна, загадково усміхнулася й попрямувала за будинок.

Роман провів її поглядом.

— Ох уже ця Луцина Сергіївна…

Він похитав головою, а потім подивився на двері.

В одній руці — пакет із тістечками, в іншій — два стаканчики капучино.

Роман усміхнувся сам до себе й постукав у двері.

На його здивування, вона не відчиняла двері вже близько двох хвилин. Роман навіть почав сумніватися, чи взагалі хтось на нього чекає.

І тут двері нарешті відчинилися.

На порозі стояла Софія.

Він одразу зрозумів, що щойно її розбудив. Вона була ще зовсім сонна: у лосинах, які гарно обтягували її ноги, та білому топі, що відкривав смужку живота. Під топом не було бюстгальтера, і Роман мимоволі затримав на ній погляд.

Він нервово провів рукою по волоссю. Його серце забилося швидше, дихання стало важчим, а тіло відреагувало на її вигляд цілком недвозначно. Роман швидко відвів погляд, намагаючись опанувати себе.

Її каштанове волосся розсипалося по плечах, а заспане обличчя, здавалося, робило її ще сексуальнішою.

— Вибач, я проспала. Вчора довго займалася справами, — як ні в чому не бувало промовила Софія. — Проходь, а мені потрібно декілька хвилин привести себе до ладу.

Вона розвернулася й пішла в кімнату, навіть не помітивши, який ефект справила на Романа.

— Так… добре, — тихо пробурмотів він, намагаючись повернути собі спокій.

Роман зайшов усередину й одразу помітив у вітальні розкидані на столі листи.

Отже, вона прочитала ці листи… — подумав він.

Він нічого не сказав, лише пройшов до столу й почав викладати тістечка на блюдце.

Софія зайшла на кухню й приємно здивувалася, побачивши на столі капучино та тістечка.

Саме те, що їй зараз було потрібно.

— Супер! Дякую. Це саме те, що мені потрібно зранку, — усміхнулася вона.

— Мене тішить, що я зумів тобі догодити, — відповів Роман.

Він намагався поводитися як завжди, хоча після того, як побачив її на порозі, це давалося йому не так легко. Тепер він зовсім по-іншому дивився на Софію. І навіть те, що цього разу на ній уже був бюстгальтер, чомусь викликало в нього полегшення.

Зберися, Романе. Це просто Софія. Просто твоя нова знайома, якій ти прийшов допомогти.

— А де я можу перевдягнутися в робочий одяг? — запитав він, намагаючись відволіктися від власних думок.

— Пройди у ванну. Там можеш перевдягнутися.

— Добре.

Роман узяв свої речі й попрямував до ванної, а Софія спокійно сіла за стіл, навіть не підозрюючи, що відтоді, як вона відчинила йому двері, для Романа щось непомітно змінилося.

Вони спустилися вниз. Роман почав шукати вимикач, намагаючись розгледіти щось у напівтемряві.

Раптом Софія різко скрикнула й заплигнула йому на руки.

Роман щосили підхопив її. Вона опинилася обличчям до нього, руками обхопила його за шию, а ногами інстинктивно обвила його талію.

Відстань між ними зникла.

Роман завмер. Її тіло було зовсім близько, її подих торкався його обличчя, а серце забилося так сильно, що він сам це відчував.

І знову його охопило збудження, цього разу набагато сильніше. Він напружився, намагаючись приховати свою реакцію й не видати себе Софії.

— Що ти робиш? — хрипко прохрипів він.

— Я… мабуть, наступила на щура, — перелякано прошепотіла Софія.

Роман ледь стримав усмішку.

— Де ліхтарик? Треба знайти вимикач.

— У мене…

— То, може, увімкнеш його? — засміявся він.

Софія увімкнула ліхтарик, і вони разом подивилися на підлогу.

Посеред підвалу лежала звичайна м'яка іграшка.

Ніякого щура.

— Чорт… Я подумала, що це щур. Вибач, — ніяково сказала Софія й повільно опустила ноги на підлогу.

Роман полегшено видихнув. На щастя, у напівтемряві Софія нічого не помітила.

Чорт, що ця дівка робить зі мною сьогодні? — промайнула в нього думка.

А Софія ще кілька секунд дивилася на його руки.

Які ж вони сильні… Мій колишній взагалі не був схожий на Романа.

Нарешті Роман знайшов вимикач.

Світло огорнуло кімнату, і перед ними відкрився справжній безлад. Тут стояли старі, пошкоджені меблі, лежали іграшки, банки з консервацією та всілякі непотрібні речі. Здавалося, за роки сюди складали все, чому не знайшлося місця в будинку.

— Ну от… Якби не ти, я навіть не подумала б сюди заглянути. А тут роботи — непочатий край, — сумно промовила Софія.