4 Розділ "Лист у минуле"

Софія помітила, як змінилося обличчя Романа, щойно він прочитав напис на листі.

Вона відразу запідозрила щось недобре.

Він поводився так, ніби знав, від кого цей лист.

Софія поспіхом почала збирати розсипані листи назад до коробки. Роман мовчки допомагав їй, уважно підбираючи кожен аркуш із підлоги.

— Мені здалося, що ти знаєш, що в цих листах, — нарешті сказала Софія.

— Звідки мені знати? Я просто зацікавився.

Софія підняла на нього погляд.

— На зацікавлення це було не схоже, — сказала вона й знову закотила очі.

Роман ледь усміхнувся.

— А як так вийшло, що пані, яка тут лише проїздом, уже встигла вивчити мої емоції?

Софія на мить завмерла.

Вона навіть не знала, що на це відповісти.

«Треба трохи прикусити язика», — подумала вона. — «Зробити все, що потрібно, і поїхати звідси. Чого я взагалі лізу не у свої справи?»

Але цікавість уже не давала їй спокою.

Що це за листи?

Чому Роман так змінився, коли побачив один із них?

І головне — чому їй здавалося, що він щось від неї приховує?

— Дякую за допомогу, але чи не могли б ми перейти до справи?

— Я вже й забув, що прийшов сюди у справах, — знову засміявся Роман.

Його сміх дратував Софію ще більше.

— Я планую продати будинок, і мені потрібна допомога з деякими речами. Тут лампочка блимає, на кухні шафи треба прикрутити, двері скриплять…

— І, здається, ще треба прочистити камін, — Роман поглянув на кількість попелу всередині.

— Так, точно. Твоя правда. Я навіть не помітила…

— Я допоможу. Але я б не поспішав із продажем. Адже це пам’ять.

Софія насупилася.

— Яка тобі різниця? І звідки тобі знати, що для мене це пам’ять?

Роман лукаво посміхнувся.

— Ти забула? Я ж усіх знаю.

Він на мить затримав на ній погляд.

— І, можливо, навіть пам’ятаю тебе маленькою.

«Маленькою», — подумки обурилася Софія. — «Ще чого не вистачало! Я після зради нареченого досі до тями не прийшла, а тут цей зі своїм “маленькою”… Які ж вони, чоловіки, самовпевнені!»

— Це моє рішення, і більше мене нічого не цікавить.

Роман на секунду став серйознішим.

— Я зрозумів. Добре. Тоді завтра о восьмій зустрічаємося біля дверей кав’ярні, — пожартував він.

— Пропоную о восьмій тридцять. Приходь прямо до мене. І скажи одразу, скільки коштуватиме твоя робота.

— Домовилися, — кивнув Роман. — О восьмій тридцять.

Роман усміхнувся й вийшов за двері.

Нарешті Софія залишилася наодинці з листами.

Вона з нетерпінням присіла на диван, поклала рожеву коробку поруч і обережно відкрила перший лист.

Її пальці трохи тремтіли від хвилювання.

На пожовклому папері було написано:

«Дорога моя Маріє.

Весь час мої думки тільки про тебе. Моє серце розривається від того, що ми не можемо бути разом. Але повір — ти назавжди залишишся в моєму серці.

Я сподіваюся, що ми ще хоча б раз зустрінемося з тобою і я зможу пригорнути тебе до себе…

Твій Т.»

Софія кілька секунд просто дивилася на останній рядок.

Цей лист був адресований бабусі.

Від людини, яку вона кохала.

Але Софія завжди пам’ятала бабусю як жінку, яка після смерті дідуся в молодому віці прожила все життя сама.

А тут виявляється, що все було зовсім не так.

Точніше… не зовсім.

Бабуся кохала.

Просто це кохання залишилося десь далеко від чужих очей — і все життя вона прожила на самоті.

Софії не давало спокою одне питання: хто ж цей загадковий Т.?

І чому Роман так змінився, коли побачив цей лист?

Він явно щось знав.

І, схоже, дуже добре вмів це приховувати.

— Треба розкусити цього Романа, — пробурмотіла Софія сама до себе.

Вона відклала перший лист і взяла наступний.

Розгорнула.

«Дорога моя Маріє.

Моя дружина щось підозрює. Нам потрібно якийсь час не спілкуватися. Знаю, що це важко, але я не можу її покинути. Вона дуже хвора.

Але ти завжди будеш у моєму серці.

Твій Т.»

Софія повільно опустила лист на коліна.

— Так… — тихо промовила вона. — А ось це вже цікаво.

Софія відкривала лист за листом, але більше жодних зачіпок не знаходила.

Лише зізнання в коханні.

Слова про те, як важко жити, коли коханої людини немає поруч. Про тугу, самотність і надію на зустріч, яка, можливо, так і не відбулася.

Софія не вірила власним очам.

Усе життя вона хотіла бути схожою на бабусю — сильною, впевненою, незалежною жінкою, яка ніколи не дозволяла нікому себе зламати.

А тепер виявилося, що за цією сильною жінкою ховалася зовсім інша історія.

Виявляється, бабуся теж була здатна кохати до болю.

Можливо, навіть була слабкою через це кохання.

Софія відклала черговий лист і задумалася.

Перед очима раптом виник наречений.

Їхня квартира, куплена в кредит. Місце, яке мало стати їхнім спільним домом.

А потім — він.

Разом із її найкращою подругою.

У їхній квартирі.

— Козел… — тихо прошепотіла Софія.

Вона стільки разів переконувала себе, що після цього стане іншою. Що більше ніколи не дозволить чоловікові так сильно вплинути на її життя.

Саме тому вона хотіла бути як бабуся.

Сильною.

Незалежною.

Самотньою, якщо буде потрібно.

А тепер ці листи змушували її сумніватися навіть у власних переконаннях.

Софія ще довго сиділа, перебираючи думки одну за одною.

А потім сама не помітила, як заснула на дивані.

Просто серед пожовклих листів, які зберігали чуже кохання протягом багатьох років.

І тієї ночі їй наснився Роман.

Дивно, але уві сні він зовсім не дратував її.

Навпаки.

Він їй подобався.

Таким самим, як у житті — високим, неймовірно привабливим, із цим веселим, майже підлітковим поглядом і тією самою харизматичною усмішкою, від якої неможливо було не усміхнутися у відповідь.

Уві сні він дивився на неї зовсім інакше.