3 Розділ "Коробка на горищі"

Софія із великим задоволенням насолоджувалася кавою та смачним круасаном із ніжним шоколадним кремом, але час уже було повертатися.

Потрібно було розібратися, з чого почати. З рієлтором вона домовилася зустрітися через три дні, тож до цього часу треба було хоча б трохи привести будинок до ладу.

Дорогою Софія зайшла до магазину, купила всі необхідні продукти й попрямувала додому.

Навкруги все виглядало, наче справжня зимова казка. На будинках висіли різнокольорові гірлянди, а біля кожного подвір’я красувалися різноманітні різдвяні декорації.

У цьому селищі світ ніби перетворився на чарівну дитячу казку. У місті такого не побачиш — там усі кудись поспішають, і нікому немає діла до того, щоб створювати навколо себе таку атмосферу.

Софія вже відчинила хвіртку до бабусиного подвір’я, як раптом почула голос старшої жінки:

— Молода леді, а ви часом не Софія?

Софія обернулася.

— Так, я Софія. Вибачте, а ви?

— Я сусідка. Пам’ятаю тебе ще маленькою дівчинкою. А зараз така красуня виросла! Ну нарешті в мене буде сусідка, і це подвір’я знову почне квітнути життям.

Софія трохи ніяково усміхнулася.

— Не хочу вас засмучувати, але я приїхала лише для того, щоб продати цей будинок.

— Як шкода… А я так зраділа. Але, звісно, я розумію. Молодь зараз тягнеться до міста.

— Ну, я від самого народження жила в місті. Хоча мені завжди подобалося приїжджати сюди в гості.

— Якщо буде потрібна допомога чи порада — звертайся, — тепло промовила сусідка.

Софія на мить замислилася.

— Знаєте, мені якраз потрібна допомога. Чи не порадите когось, хто зможе полагодити деякі дрібниці в будинку? Бажано чоловіка, — попросила вона.

Сама від цієї думки Софія ледь помітно скривилася.

Після того, що сталося з її нареченим, вона взагалі не хотіла мати нічого спільного з чоловіками. Але чудово розуміла: деякі речі вона просто фізично не зможе зробити сама. А отже, доведеться звернутися по допомогу.

— Чоловіка? — сусідка хитро примружилася. — Ну, з чоловіками в нас проблем немає. Особливо з одним…

— У нас тут є один помічник — майстер на всі руки! Волонтер, до того ж саме він підтримує всю цю атмосферу в селищі. Дуже справедливий, завжди старається всім допомогти, завжди відкритий до людей… — щебетала жіночка. — Та хіба вистачить слів, щоб його охарактеризувати?

Вона на мить замислилася, а потім широко усміхнулася.

— А, найголовніше! Добрий він. І серце в нього щире… — сусідка змовницьки підморгнула, ніби боялася, що хтось її почує, прикрила рот рукою й тихенько прошепотіла: — А ще дуже гарний… і сексуальний!

Жіночка не витримала й розсміялася.

Софія лише здивовано подивилася на неї.

«Ну й сусідка…» — промайнуло в голові.

— Дякую, але я не зацікавлена в сексуальних чоловіках, — засміялася Софія, підігруючи своїй новій подрузі.

Жіночка здивовано підняла праву брову.

— Ти що, по дівчатах?

— Ні-ні, що ви?! — очі Софії розширилися. Ні, ну такого вона точно не очікувала!

— Ну то добре, бо я вже таке подумала, — заспокоїлася сусідка. — Тоді запитай у кав’ярні про Романа. Тобі підкажуть, де його знайти.

— Дякую ще раз. А як вас звати? Вибачте за незручне питання, просто з дитинства не пам’ятаю.

— Луцина Сергіївна. Мені вже час іти. А тобі успіхів, Софійко!

— Вам гарного дня. Ще побачимося!

Луцина Сергіївна попрямувала до свого будинку, а Софія ще кілька секунд стояла біля хвіртки.

Софія швидко занесла продукти до будинку й поставила їх на кухні. На мить провела поглядом по кімнаті, ніби когось шукала. В її очах з’явився сум.

Але часу сумувати не було. Їй потрібно було повернутися до кав’ярні та домовитися з Романом, щоб він прийшов сьогодні, коли матиме можливість, і оглянув будинок.

І ось Софія знову стояла на порозі кав’ярні.

Знову ця мелодія…

Чомусь одразу пригадався той самовпевнений чоловік, який облив її кавою. А разом із ним у пам’яті промайнув її наречений.

Він теж був самовпевненим. І замість того, щоб перепросити, коли зробив щось не так, завжди знаходив спосіб перекласти всю провину на неї.

Софія відкинула ці думки й підійшла до продавця.

— Добрий день. Вибачте, але мені вас порадила сусідка, Луцина Сергіївна. Може, ви її знаєте? — невпевнено запитала вона. — Де я можу знайти Романа? Мені потрібна його допомога.

— Це маленьке селище, звісно, тут усі одне одного знають, — усміхнувся продавець. — Романа зараз немає, але я можу передати йому, що ви від нього хотіли.

— Чи міг би він допомогти з деякими ремонтними дрібницями в будинку?

— Ремонтними дрібницями? — здивовано перепитав продавець.

— Так.

— Ну добре, передам. А куди йому під’їхати?

— А може, ви дасте мені його номер телефону?

— Він не носить із собою телефону.

Тепер настала черга Софії здивовано дивитися на продавця.

— Не носить телефону?

— Ага.

— Ну добре… Тоді передайте йому, що я сусідка Луцини Сергіївни. Думаю, він зрозуміє, де мене знайти.

Софія повернулася додому, одягнула робочі рукавички й одразу взялася до прибирання.

Вона протирала пил, вимивала меблі, збирала речі у великі коробки. Щось піде на сміття — те, що вже давно ні на що не придатне. Посуд, одяг та інші речі, які ще могли комусь знадобитися, вона вирішила віддати до благодійних організацій.

Але найдорожче Софія залишить собі.

Те, що найбільше нагадувало їй бабусю.

Вона відчинила стару шафу, і раптом повітря в кімнаті наповнилося знайомим ароматом її улюблених парфумів.

Софія завмерла.

Перед очима одна за одною промайнули картинки з дитинства: бабусині смачні млинці вранці, затишна кухня… Камін, у якому гралися язики полум’я, ніби заманюючи її у свій маленький чарівний світ.

На губах Софії з’явилася ледь помітна усмішка.

А потім вона повернулася до реальності.

Щось привернуло її увагу.

У самому темному кутку шафи, за старим одягом, стояла невелика коробка рожевого кольору.