1 Розділ "Повернення"

Зима для багатьох людей давно перестала бути улюбленою порою року. Морози, засніжені дороги, ранкове чищення автомобіля від снігу, шалені рахунки за опалення… А коли за вікном починається справжня хурделиця, останнє, чого хочеться, — залишати теплий і затишний будинок.
Але давайте на мить повернемося в дитинство.
Згадаємо зимові канікули, новорічні свята, прикрашання ялинки, подарунки, веселощі на гірці із санчатами. Ковзани на льоду… а іноді й просто черевики, які зовсім не призначені для катання.
Тоді все здавалося особливим.
Ми вірили, що трапляються дива. Вірили в Діда Мороза, Святого Миколая, бажання, які обов'язково здійсняться, якщо правильно їх загадати. І, мабуть, саме в дитинстві ми переживали ті моменти, які потім усе життя згадуємо з теплою усмішкою.
Софія давно перестала вірити в дива.
Принаймні саме так вона думала, міцно стискаючи кермо автомобіля.
Попереду було двісті п'ятдесят шість кілометрів дороги до маленького селища, де колись жила її бабуся.
Пів року тому бабусі не стало, залишивши Софії у спадщину невеликий будинок.
І тепер настав час його продати.
На все у неї було рівно сім днів.
Сім днів до Різдва.
Софія ще не знала, що цей тиждень повністю змінить її життя.

Софія припаркувала автомобіль біля старого дерев'яного паркану й кілька секунд просто сиділа, не вимикаючи двигуна.

Нарешті.

Двісті п'ятдесят шість кілометрів позаду.

Вона втомлено потерла очі й подивилася крізь лобове скло.

Будинок стояв на своєму місці.

Невеликий, трохи похилений набік, із темними вікнами та старим ґанком, на якому сніг уже встиг утворити товстий білий шар. На даху лежала снігова ковдра, а біля воріт усе ще росла та сама стара ялина, яку Софія пам'ятала ще з дитинства.

Вона не була тут майже пів року.

І дивно… будинок ніби чекав на неї.

— Ну що ж, бабусю, — тихо промовила вона, взявшись за ручку дверей. — Я приїхала.

Софія вимкнула двигун і вийшла з автомобіля.

Мороз одразу вдарив у обличчя. Вона щільніше закуталася в шарф і потягнулася до багажника.

— Сім днів, — пробурмотіла собі під ніс. — Всього сім днів.

Зняти показання лічильників.
Розібрати речі.
Знайти документи.
Зателефонувати рієлтору.
Підлатати будинок перед продажем.

І поїхати.

Простий план.

Принаймні так їй здавалося.

Вона піднялася на ґанок і дістала ключ.

Замок заіржавів, тому довелося кілька разів повернути ключ, перш ніж двері нарешті піддалися.

На Софію одразу повіяло знайомим запахом.

Дерево. Старі книги. Трохи лаванди.

І щось невловимо домашнє.

Вона завмерла на порозі.

На мить їй здалося, що зараз із кухні вийде бабуся, витре руки об фартух і скаже:

— Ну нарешті! А я вже думала, що ти сьогодні не приїдеш.

Софія заплющила очі.

— Чорт…

Вона ненавиділа моменти, коли ставала слабкою.

Особливо тепер.

Їй не можна було розкисати.

Вона приїхала не згадувати минуле.

Вона приїхала поставити в ньому крапку.

Софія занесла валізу всередину, зачинила двері й увімкнула світло.

Лампочка кілька разів блимнула.

— Тільки цього мені ще не вистачало.

Вона поставила руки на пояс і озирнулася.

Попереду був тиждень важкої роботи.

І вона ще не знала, що саме цього вечора її життя почне повертатися в зовсім інший бік.