Минув тиждень після фестивалю.
Життя ніби повернулося у звичний ритм, але кожен із них відчував, що щось змінилося.
Медді більше не сумнівалася у своєму таланті. Після фестивалю їй написали кілька людей із проханням намалювати картини на замовлення. Вона досі не могла повірити, що її мрія поступово стає реальністю.
У майстерні Тома теж вистачало роботи.
— Брайане, передай, будь ласка, ключ на сімнадцять, — сказав Том, не відриваючись від двигуна.
— Лови.
Ключ пролетів над капотом, і Том упіймав його однією рукою.
— Красиво, — усміхнувся Алекс.
— Тренуйся.
— Ні, я ще жити хочу.
Брайан засміявся.
— Нарешті ти це зрозумів.
Після обіду Томові задзвонив телефон.
— Привіт, Медді.
— Привіт. Не заважаю?
— Ніколи.
— У мене є гарна новина.
— Знову продала картину?
— Так!
Том широко усміхнувся.
— Вітаю!
— І ще... Замовниця хоче познайомитися зі мною особисто. Каже, що хоче замовити цілу серію картин для свого заміського будинку.
— Це ж чудово!
— Якщо чесно... мені трохи страшно.
— Чому?
— Боюся не виправдати очікувань.
— Медді.
— Що?
— Пам'ятаєш, що я тобі казав?
— Що ти завжди будеш поруч.
— І це теж. Але ще я казав, що ти часто не бачиш себе такою, якою тебе бачать інші.
На тому кінці дроту стало тихо.
— Поїхали разом? — запропонував Том.
— Серйозно?
— Якщо тобі так буде спокійніше.
— Буду дуже рада.
— Тоді завтра після обіду.
— Домовилися.
Увечері Алекс сидів на лавці біля майстерні.
До нього вийшов Брайан із двома стаканчиками кави.
— Тримай.
— Дякую.
Кілька хвилин вони мовчали.
— Ти закохався, — несподівано сказав Брайан.
Алекс усміхнувся.
— Так помітно?
— Для всіх.
— І що тепер?
— Нічого.
— У сенсі?
— Просто не поспішай.
— Том уже це казав.
— Бо він розумний.
Алекс засміявся.
— Передаси йому, що я не погоджувався?
— Обов'язково.
Тим часом Емма сиділа вдома.
Перед нею лежав блокнот, подарований Алексом.
Вона відкрила чисту сторінку.
Довго дивилася на неї.
Потім повільно написала:
"Я більше не боюся знайомитися з новим днем. Можливо, тому що поруч з'явилися люди, які не дозволяють мені залишитися наодинці зі своїм болем."
Вона зупинилася.
Усміхнулася.
І вперше за дуже довгий час зрозуміла, що згадує Алекса частіше, ніж Дениса.
Ця думка одночасно лякала й дарувала тепло.
Саме в цю мить у двері подзвонили.
Емма здивовано підвелася.
Вона нікого не чекала.
Відчинивши двері, побачила на порозі Алекса.
У руках він тримав невелику коробку.
— Привіт.
— Привіт... Щось сталося?
Алекс трохи ніяково усміхнувся.
— Ні. Просто проходив повз... і дещо знайшов.
Він простягнув їй коробку.
— Що це?
— Відкрий.
Емма обережно відкрила кришку.
Всередині лежав невеликий керамічний горщик у формі котика.
— Для сукулента, — пояснив Алекс. — Пам'ятаєш, я подарував тобі рослину? Побачив цей горщик і одразу подумав про тебе.
Емма засміялася.
— Він дуже милий.
— Як і його майбутня господиня.
Промовивши це, Алекс відразу почервонів.
— Вибач... Це якось само вирвалося.
Емма теж зніяковіла.
Але замість того щоб відвести погляд, вона тихо сказала:
— Мені було приємно це почути.
Вони обоє усміхнулися.
Емма запросила Алекса до квартири.
— Заходь. Раз уже приніс подарунок, хоча б випий чаю.
— Не хочу нав'язуватися.
— Ти не нав'язуєшся.
Ці слова прозвучали так природно, що Алекс на мить завмер.
Ще місяць тому Емма навряд чи погодилася б провести з ним хоча б десять хвилин наодинці.
Він роззувся і зайшов до невеликої, але дуже затишної квартири.
На підвіконні стояли книги, кілька фотографій і той самий сукулент, який він подарував після фестивалю.
— Ти справді доглядаєш за ним, — усміхнувся Алекс.
— Обіцяла ж.
— Він навіть підріс.
— Не перебільшуй, минуло всього кілька тижнів.
— Мені здається, він просто щасливий.
— Це вже ти фантазуєш.
Обоє засміялися.
Поки Емма готувала чай, Алекс уважно розглядав її книжкову полицю.
— Любиш детективи?
— Дуже.
— А я думав, художники читають тільки романи.
— Я не художниця.
— Точно.
— Це Медді художниця. А я просто люблю книги.
Алекс провів пальцем по корінцю однієї з них.
— Я, якщо чесно, останній раз читав книжку ще в школі.
Емма визирнула з кухні.
— Серйозно?
— Не смійся.
— Я не сміюся.
— Смієшся.
— Трішечки.
— Ось бачиш.
Вона поставила на стіл дві чашки чаю і тарілку з домашнім печивом.
— Це ти пекла?
— Так.
Алекс обережно взяв одне печиво.
Скуштував.
Його очі округлилися.
— Нічого собі...
Емма насторожилася.
— Що?
— Якщо чесно...
Вона завмерла.
— Це найсмачніше печиво, яке я їв.
Емма полегшено видихнула.
— Я вже подумала, що воно не вдалося.
— Якщо воно не вдалося, то я навіть не уявляю, яким виходить вдале.
Вона тихо засміялася.
За чаєм вони розмовляли майже дві години.
Вперше — не про минуле.
Не про біль.
А про дитинство, кумедні історії, улюблені фільми, музику й мрії.
Алекс розповів, як у дванадцять років випадково розібрав татів мотоцикл, бо хотів «подивитися, як він працює», а потім два дні допомагав сусідові збирати його назад.
Емма сміялася так щиро, що в неї болів живіт.
— Ти справді це зробив?
— На жаль.
— І тебе не насварили?
— Насварили. Але спочатку довго сміялися.
Потім настала черга Емми.
Вона зізналася, що в дитинстві мріяла стати бібліотекаркою.
— Чому саме бібліотекаркою?
— Бо мені здавалося, що це людина, яка живе серед тисяч історій.
Алекс уважно подивився на неї.
— А зараз?
Емма задумалася.
— Зараз мені хочеться створити власну історію. Таку, яку буде приємно згадувати.
Їхні погляди зустрілися.
І вперше Алекс не знайшов жодного жарту.
Лише щиро усміхнувся.
Коли він уже збирався йти, Емма несподівано сказала:
— Почекай.
Вона швидко пішла до кухні.
За хвилину повернулася з невеликим паперовим пакетом.
— Це тобі.
— Що там?
— Відкриєш удома.
— Але...
— Без «але».
Алекс узяв пакет.
— Дякую.
Він уже стояв у дверях, коли Емма тихо промовила:
— І... дякую, що не здаєшся.
Він здивовано подивився на неї.
— Я не здаюся не тому, що впертий.
— А чому?
— Бо ти для мене варта цього.
Емма відчула, як серце пропустило удар.
Вона нічого не відповіла.
Лише дивилася, як Алекс повільно спускається сходами.
Зачинивши двері, вона притулилася до них спиною.
І вперше чесно зізналася сама собі:
Вона починала закохуватися.