Суботній ранок видався теплим і сонячним.
На центральній площі міста ще з сьомої години кипіла робота.
Волонтери розставляли столи, прикрашали сцену квітами й прапорцями, підприємці готували свої стенди, а музиканти налаштовували апаратуру.
Том припаркував пікап біля майданчика.
У кузові лежали інструменти, діагностичне обладнання та кілька складаних стільців.
Поруч сидів Хаос у спеціальній переносці.
— Тільки без пригод, домовилися? — усміхнувся Том.
У відповідь почувся невдоволений «няв».
— Це не звучало переконливо.
За кілька хвилин під'їхали Брайан і Алекс.
— Доброго ранку! — гукнув Алекс.
— Бачу, ти навіть не запізнився, — усміхнувся Том.
— Сьогодні особливий день.
Брайан хитро подивився на нього.
— Через фестиваль?
— І через фестиваль теж.
Том лише похитав головою.
— Не тисни на Емму.
— Не буду.
— Обіцяєш?
— Обіцяю.
Незабаром з'явилися Медді й Емма.
Дівчата несли кілька картин, акуратно загорнутих у захисний папір.
Том одразу поспішив допомогти.
— Давай, я візьму.
— Не потрібно, вони не важкі.
— Медді.
Вона усміхнулася.
— Добре.
Поки Том переносив картини, Алекс підійшов до Емми.
— Привіт.
— Привіт.
— Як блокнот?
Емма усміхнулася.
— Уже записала туди першу думку.
— Серйозно?
— Так.
— І що написала?
Вона лукаво подивилася на нього.
— Не скажу.
— Це несправедливо.
— Зате цікаво.
Алекс лише засміявся.
— Здається, ти починаєш мене підколювати.
— Трохи.
— Мені подобається.
Емма мимоволі всміхнулася.
За годину фестиваль офіційно відкрився.
Біля стенду Медді швидко почали збиратися люди.
Вона трохи хвилювалася, але цього разу почувалася набагато впевненіше, ніж на своїй першій виставці.
Том час від часу поглядав у її бік.
Він радів, бачачи, як вона розповідає людям про свої картини.
— Закохався, — тихо промовив Брайан, підійшовши до нього.
Том навіть не став заперечувати.
— Напевно...
Брайан усміхнувся.
— Нарешті визнав.
— Сам собі — так.
Тим часом біля стенду майстерні утворилася черга.
Алекс безкоштовно перевіряв рівень мастила в автомобілях.
Раптом він почув знайомий голос.
— Не знала, що ти ще й такий серйозний.
Він озирнувся.
Поруч стояла Емма.
— Я ж казав, що іноді буваю нормальним.
— Іноді.
Вона спостерігала, як він уважно пояснює літньому чоловікові, що потрібно замінити в машині, і навіть відмовляється брати гроші за консультацію.
Коли чоловік пішов, Емма тихо сказала:
— Ти дуже добрий.
Алекс здивовано подивився на неї.
— Просто люблю допомагати.
— Чому ти ніколи про це не говориш?
Він усміхнувся.
— Бо добрі справи не люблять гучних слів.
Емма відчула, як її серце стиснулося.
З кожним днем вона відкривала для себе зовсім іншого Алекса.
Не того веселуна, який постійно жартує.
А чоловіка, який мав добре серце.
Саме в цей момент до фестивалю під'їхав чорний дорогий автомобіль.
З нього вийшов чоловік років тридцяти.
Емма зблідла.
Її усмішка миттєво зникла.
Алекс одразу це помітив.
— Еммо...
Вона не відводила погляду від незнайомця.
— Ні...
— Що сталося?
Ледь чутно вона прошепотіла:
— Це... Адам.
Її колишній наречений.
Алекс перевів погляд на чоловіка.
І зрозумів, що спокійний день щойно закінчився.
Емма завмерла.
Світ навколо ніби стих.
Вона бачила лише чоловіка, який повільно йшов алеєю фестивалю.
Адам майже не змінився.
Та сама впевнена хода, дорогий годинник на руці, бездоганно випрасувана сорочка.
Колись вона думала, що саме з ним проживе все життя.
Тепер від одного його погляду всередині все похололо.
— Еммо...
Голос Алекса повернув її до реальності.
— Тобі погано?
Вона ледь помітно кивнула.
— Так...
— Ходімо звідси.
— Ні.
— Ти впевнена?
— Я не хочу знову від нього тікати.
Алекс уважно подивився на неї.
— Тоді я залишуся поруч.
Вона зустрілася з ним поглядом.
— Дякую.
Адам теж помітив Емму.
На його обличчі промайнуло здивування.
Він змінив напрямок і попрямував просто до неї.
Алекс інстинктивно зробив пів кроку вперед, але не став між ними.
Він знав, що це рішення має належати лише Еммі.
— Привіт... — тихо сказав Адам.
Емма мовчала.
— Не думав, що зустріну тебе тут.
— А я не думала, що колись ще побачу тебе.
Її голос був спокійним.
Без сліз.
Без тремтіння.
І це здивувало навіть її саму.
Адам ніяково усміхнувся.
— Ти добре виглядаєш.
— Дякую.
Запала незручна тиша.
— Як ти? — нарешті запитав він.
— Добре.
— Я радий.
Емма нічого не відповіла.
Адам перевів погляд на Алекса.
— Це твій...
Він не договорив.
Емма спокійно відповіла:
— Це мій друг.
Алекс лише кивнув.
— Приємно познайомитися.
Адам простягнув руку.
Алекс потиснув її.
Без зайвої сили.
Без виклику.
Просто як доросла людина.
Це трохи збентежило Адама.
— Еммо... — тихо сказав він. — Я давно хотів попросити вибачення.
Вона сумно всміхнулася.
— Через два роки?
— Я знаю, що запізно.
— Дуже запізно.
— Я був дурнем.
— Був?
Він опустив очі.
— Напевно... є.
Алекс мовчав.
Він не втручався.
Хоч усередині все стискалося від бажання захистити її.
— Знаєш, — продовжив Адам. — Я часто згадував тебе.
Емма спокійно дивилася йому в очі.
— А я довго намагалася тебе забути.
Він болісно усміхнувся.
— Вийшло?
Емма мовчала кілька секунд.
Потім відповіла:
— Так.
Це була правда.
Вона більше не любила Адама.
Їй було боляче лише від спогадів.
Не від втрати.
До них підійшли Том і Медді.
Вони одразу зрозуміли, що сталося.
Медді тихо стала поруч із подругою.
Не кажучи ні слова.
Просто підтримуючи своєю присутністю.
Адам глянув на всіх.
— Бачу... у тебе тепер хороші друзі.
Емма усміхнулася.
Вперше — по-справжньому.
— Так.
— І я дуже вдячна долі за це.
Її слова прозвучали настільки щиро, що Адам зрозумів:
Вона навчилася жити без нього.
І, можливо, навіть стала щасливішою.
Він тихо кивнув.
— Бережи себе, Еммо.
— І ти.
Він ще раз подивився на неї.
Потім мовчки пішов.
Емма проводжала його поглядом доти, доки він не зник серед людей.
Лише після цього глибоко вдихнула.
Алекс тихо запитав:
— Як ти?
Вона повернулася до нього.
Її очі були вологими.
Але цього разу не від болю.
— Знаєш...
— Що?
— Здається... сьогодні я остаточно відпустила минуле.
Алекс нічого не сказав.
Лише тепло усміхнувся.
І цього було достатньо.