Ранкове сонце пробивалося крізь фіранки квартири Тома.
Він прокинувся не від будильника.
На грудях хтось важко вмостився й голосно муркотів.
Том повільно розплющив очі.
— Хаос...
Кошеня дивилося на нього так, ніби вже годину чекало, коли господар прокинеться.
— Це ти мене будиш?
Хаос голосно нявкнув.
— Зрозумів. Сніданок.
Том лише засміявся.
За пів години він уже був у майстерні.
Брайан щось уважно записував у блокнот.
Алекс, як завжди, запізнився на кілька хвилин.
— Доброго ранку!
— Для кого доброго? — буркнув Брайан.
— Для мене.
— Це видно.
Том поставив чашку кави на стіл.
— Що сьогодні в нас?
— Багато роботи, — відповів Брайан. — І ще...
Він простягнув Тому конверт.
— Це що?
— Запрошення.
Том відкрив його.
— Благодійний міський фестиваль?
— Саме так.
— І до чого тут ми?
— Організатори шукають майстерні, які покажуть свою роботу. Безкоштовно перевірятимуть автомобілі, проводитимуть майстер-класи. А ще там буде ярмарок місцевих майстрів і художників.
Том одразу подумав про Медді.
— Вона теж може взяти участь...
— Саме це я й хотів сказати, — усміхнувся Брайан.
Тим часом Медді працювала над новою картиною.
На полотні поступово з'являвся старий маяк.
Емма сиділа поруч із ноутбуком.
— Подивись.
Вона повернула екран до Медді.
— Це ж той фестиваль, про який говорили після виставки.
Медді уважно прочитала оголошення.
— Художники теж можуть виставляти свої роботи...
— Так.
— Але я не знаю...
Емма усміхнулася.
— Знаю цей погляд.
— Який?
— Ти зараз почнеш шукати причини не йти.
Медді тяжко зітхнула.
— Можливо.
Саме тоді задзвонив телефон.
На екрані висвітилося ім'я Тома.
Медді усміхнулася ще до того, як відповіла.
— Привіт.
— Привіт. Не відволікаю?
— Ні.
— Я хотів дещо запропонувати...
Через сорок хвилин Том уже стояв біля художньої студії.
У руках він тримав два стаканчики кави.
— Це вже стає традицією, — засміялася Медді.
— Гарні традиції треба підтримувати.
Вони сіли на лавку біля входу.
— Отже, що за пропозиція? — запитала вона.
Том простягнув їй запрошення.
Медді уважно прочитала його.
— Благодійний фестиваль?
— Так.
— Ти братимеш участь?
— Якщо ти теж погодишся.
Вона здивовано подивилася на нього.
— Чому це залежить від мене?
— Бо мені здається, це гарна можливість для нас обох.
Медді замислилася.
Фестиваль означав нові знайомства, нових людей і ще одну нагоду показати свої картини.
Але водночас — страх.
Том ніби прочитав її думки.
— Не хвилюйся.
— Легко сказати.
— Я буду поруч.
Вона подивилася йому в очі.
І несподівано зрозуміла, що поруч із ним навіть найстрашніші кроки здаються не такими вже й складними.
— Добре.
Том усміхнувся.
— Це означає «так»?
Медді усміхнулася у відповідь.
— Так.
Після розмови з Томом Медді ще довго не могла зосередитися на картині.
Вона кілька хвилин дивилася на полотно, тримаючи пензель у руці.
— Ну? — запитала Емма.
— Що «ну»?
— Ти зараз думаєш зовсім не про маяк.
Медді усміхнулася.
— Це так помітно?
— Дуже.
— Я просто хвилююся через фестиваль.
Емма склала руки на грудях.
— І тільки?
Медді не відповіла.
Подруга ледь усміхнулася.
— Тоді чому ти усміхаєшся після кожної розмови з Томом?
Медді відвела погляд.
— Не знаю...
— Знаєш.
— Можливо...
— Ти закохуєшся.
Медді різко подивилася на неї.
— Не кажи такого.
— Чому?
— Бо... мені страшно.
Емма підійшла ближче.
— Страшно через нього?
— Ні.
— А через що?
Медді важко видихнула.
— Через себе. Якщо це справді кохання... я боюся все зіпсувати.
Емма лагідно обійняла подругу.
— Знаєш, що я побачила за останні тижні?
— Що?
— Поруч із Томом ти стала іншою. Ти знову смієшся, мрієш, не боїшся говорити про майбутнє. Це дорогого варте.
Медді мовчки кивнула.
У майстерні теж було неспокійно.
Алекс саме міняв колесо на автомобілі, коли до нього підійшов Том.
— У суботу їдемо на фестиваль.
— Чув.
— Допоможеш?
— Звичайно.
Алекс трохи помовчав.
— Емма теж буде?
Том ледь усміхнувся.
— Буде.
— Я так і думав.
— Алекс.
— Що?
— Не поспішай.
— Я не поспішаю.
— Серйозно?
Алекс відклав гайковий ключ.
— Знаєш... вперше мені не хочеться когось вражати. Хочеться, щоб вона просто почала мені довіряти.
Том схвально кивнув.
— Це правильний початок.
— Думаєш, у мене є шанс?
— Якщо залишатимешся собою — є.
Алекс усміхнувся.
— Дивно.
— Що саме?
— Раніше я думав, що дівчатам подобаються тільки красиві слова.
— А зараз?
— Здається, їм більше потрібні вчинки.
Том поплескав його по плечу.
— Нарешті подорослішав.
— Не перебільшуй.
Увечері Емма поверталася додому сама.
Дощ почався зовсім несподівано.
За кілька секунд вона промокла.
— От чудово...
Саме в цей момент поруч пригальмував знайомий пікап.
Скло опустилося.
— Сідай.
Емма здивовано подивилася на водія.
— Алекс?
— Не хвилюйся. Я випадково їхав цією дорогою.
Вона усміхнулася.
— Випадково?
— Майже.
Емма зрозуміла, що він просто хотів переконатися, чи безпечно вона дісталася додому після студії.
І вперше ця турбота не викликала в неї бажання відсторонитися.
Вона мовчки сіла в машину.
— Дякую.
— Не люблю, коли хтось мокне під дощем.
Дорогою вони майже не розмовляли.
Але ця тиша вже не була незручною.
Коли Алекс зупинився біля її будинку, Емма не поспішала виходити.
— Ти ж міг поїхати додому.
— Міг.
— Тоді навіщо приїхав?
Алекс кілька секунд дивився на кермо.
Потім чесно відповів:
— Бо хвилювався.
Емма уважно подивилася на нього.
У його словах не було ні жартів, ні пафосу.
Лише щирість.
— Дякую, Алекс.
Вона легко торкнулася його руки.
Лише на мить.
Але цього було достатньо, щоб він усміхнувся.
Провівши її поглядом, Алекс тихо сказав сам до себе:
— Повільно... Але ми рухаємося вперед.