Ти,я,хаос і Кохання

Розділ 23. Крок назустріч

                                         

 

Ранкове сонце пробивалося крізь фіранки квартири Тома.

Він прокинувся не від будильника.

На грудях хтось важко вмостився й голосно муркотів.

Том повільно розплющив очі.

— Хаос...

Кошеня дивилося на нього так, ніби вже годину чекало, коли господар прокинеться.

— Це ти мене будиш?

Хаос голосно нявкнув.

— Зрозумів. Сніданок.

Том лише засміявся.

За пів години він уже був у майстерні.

Брайан щось уважно записував у блокнот.

Алекс, як завжди, запізнився на кілька хвилин.

— Доброго ранку!

— Для кого доброго? — буркнув Брайан.

— Для мене.

— Це видно.

Том поставив чашку кави на стіл.

— Що сьогодні в нас?

— Багато роботи, — відповів Брайан. — І ще...

Він простягнув Тому конверт.

— Це що?

— Запрошення.

Том відкрив його.

— Благодійний міський фестиваль?

— Саме так.

— І до чого тут ми?

— Організатори шукають майстерні, які покажуть свою роботу. Безкоштовно перевірятимуть автомобілі, проводитимуть майстер-класи. А ще там буде ярмарок місцевих майстрів і художників.

Том одразу подумав про Медді.

— Вона теж може взяти участь...

— Саме це я й хотів сказати, — усміхнувся Брайан.

Тим часом Медді працювала над новою картиною.

На полотні поступово з'являвся старий маяк.

Емма сиділа поруч із ноутбуком.

— Подивись.

Вона повернула екран до Медді.

— Це ж той фестиваль, про який говорили після виставки.

Медді уважно прочитала оголошення.

— Художники теж можуть виставляти свої роботи...

— Так.

— Але я не знаю...

Емма усміхнулася.

— Знаю цей погляд.

— Який?

— Ти зараз почнеш шукати причини не йти.

Медді тяжко зітхнула.

— Можливо.

Саме тоді задзвонив телефон.

На екрані висвітилося ім'я Тома.

Медді усміхнулася ще до того, як відповіла.

— Привіт.

— Привіт. Не відволікаю?

— Ні.

— Я хотів дещо запропонувати...

Через сорок хвилин Том уже стояв біля художньої студії.

У руках він тримав два стаканчики кави.

— Це вже стає традицією, — засміялася Медді.

— Гарні традиції треба підтримувати.

Вони сіли на лавку біля входу.

— Отже, що за пропозиція? — запитала вона.

Том простягнув їй запрошення.

Медді уважно прочитала його.

— Благодійний фестиваль?

— Так.

— Ти братимеш участь?

— Якщо ти теж погодишся.

Вона здивовано подивилася на нього.

— Чому це залежить від мене?

— Бо мені здається, це гарна можливість для нас обох.

Медді замислилася.

Фестиваль означав нові знайомства, нових людей і ще одну нагоду показати свої картини.

Але водночас — страх.

Том ніби прочитав її думки.

— Не хвилюйся.

— Легко сказати.

— Я буду поруч.

Вона подивилася йому в очі.

І несподівано зрозуміла, що поруч із ним навіть найстрашніші кроки здаються не такими вже й складними.

— Добре.

Том усміхнувся.

— Це означає «так»?

Медді усміхнулася у відповідь.

— Так.

Після розмови з Томом Медді ще довго не могла зосередитися на картині.
Вона кілька хвилин дивилася на полотно, тримаючи пензель у руці.
— Ну? — запитала Емма.
— Що «ну»?
— Ти зараз думаєш зовсім не про маяк.
Медді усміхнулася.
— Це так помітно?
— Дуже.
— Я просто хвилююся через фестиваль.
Емма склала руки на грудях.
— І тільки?
Медді не відповіла.
Подруга ледь усміхнулася.
— Тоді чому ти усміхаєшся після кожної розмови з Томом?
Медді відвела погляд.
— Не знаю...
— Знаєш.
— Можливо...
— Ти закохуєшся.
Медді різко подивилася на неї.
— Не кажи такого.
— Чому?
— Бо... мені страшно.
Емма підійшла ближче.
— Страшно через нього?
— Ні.
— А через що?
Медді важко видихнула.
— Через себе. Якщо це справді кохання... я боюся все зіпсувати.
Емма лагідно обійняла подругу.
— Знаєш, що я побачила за останні тижні?
— Що?
— Поруч із Томом ти стала іншою. Ти знову смієшся, мрієш, не боїшся говорити про майбутнє. Це дорогого варте.
Медді мовчки кивнула.
У майстерні теж було неспокійно.
Алекс саме міняв колесо на автомобілі, коли до нього підійшов Том.
— У суботу їдемо на фестиваль.
— Чув.
— Допоможеш?
— Звичайно.
Алекс трохи помовчав.
— Емма теж буде?
Том ледь усміхнувся.
— Буде.
— Я так і думав.
— Алекс.
— Що?
— Не поспішай.
— Я не поспішаю.
— Серйозно?
Алекс відклав гайковий ключ.
— Знаєш... вперше мені не хочеться когось вражати. Хочеться, щоб вона просто почала мені довіряти.

Том схвально кивнув.
— Це правильний початок.
— Думаєш, у мене є шанс?
— Якщо залишатимешся собою — є.
Алекс усміхнувся.
— Дивно.
— Що саме?
— Раніше я думав, що дівчатам подобаються тільки красиві слова.
— А зараз?
— Здається, їм більше потрібні вчинки.
Том поплескав його по плечу.
— Нарешті подорослішав.
— Не перебільшуй.
Увечері Емма поверталася додому сама.
Дощ почався зовсім несподівано.
За кілька секунд вона промокла.
— От чудово...
Саме в цей момент поруч пригальмував знайомий пікап.
Скло опустилося.
— Сідай.
Емма здивовано подивилася на водія.
— Алекс?
— Не хвилюйся. Я випадково їхав цією дорогою.
Вона усміхнулася.
— Випадково?
— Майже.
Емма зрозуміла, що він просто хотів переконатися, чи безпечно вона дісталася додому після студії.
І вперше ця турбота не викликала в неї бажання відсторонитися.
Вона мовчки сіла в машину.
— Дякую.
— Не люблю, коли хтось мокне під дощем.
Дорогою вони майже не розмовляли.
Але ця тиша вже не була незручною.
Коли Алекс зупинився біля її будинку, Емма не поспішала виходити.
— Ти ж міг поїхати додому.
— Міг.
— Тоді навіщо приїхав?
Алекс кілька секунд дивився на кермо.
Потім чесно відповів:
— Бо хвилювався.
Емма уважно подивилася на нього.
У його словах не було ні жартів, ні пафосу.
Лише щирість.
— Дякую, Алекс.
Вона легко торкнулася його руки.
Лише на мить.
Але цього було достатньо, щоб він усміхнувся.
Провівши її поглядом, Алекс тихо сказав сам до себе:
— Повільно... Але ми рухаємося вперед.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше