У понеділок майстерня працювала в звичному ритмі.
Том закінчував ремонт позашляховика, Брайан оформлював документи, а Алекс, насвистуючи, натирав до блиску старенький кабріолет.
— Ти сьогодні підозріло щасливий, — зауважив Брайан.
— Хіба?
— Так.
— Просто життя прекрасне.
Том усміхнувся.
— Це тому, що тебе вчора не вдарило струмом?
— Дуже смішно.
— Тоді чому?
Алекс узяв ганчірку й сперся на капот.
— Сам не знаю.
Брайан хитро примружився.
— Зате я знаю.
— Ну?
— Бо Емма вперше добровільно сміялася з твоїх жартів.
Алекс завмер.
— Вона просто була в гарному настрої.
— Авжеж.
— Серйозно.
Том мовчки продовжив працювати.
— Босе, хоч ти скажи.
— Що?
— Я ж не думаю про Емму.
Том навіть не підняв голови.
— Думаєш.
— Звідки ти знаєш?
— Ти вже п'ять хвилин говориш лише про те, що не думаєш про неї.
Брайан голосно засміявся.
— Зловив.
Алекс лише похитав головою.
— Ви обидва неможливі.
Тим часом у художній студії Медді та Емма закінчували оформляти документи після виставки.
Медді помітила, що подруга сьогодні якась задумлива.
— Еммо?
— Ммм?
— Все добре?
— Так.
— Точно?
Емма кивнула.
— Просто втомилася.
Медді ледь усміхнулася.
— Брешеш.
Емма здивовано подивилася на неї.
— Що?
— Я вже знаю цей погляд.
— Який ще погляд?
— Коли ти про когось думаєш.
Емма відклала папери.
— Ні про кого я не думаю.
— Про Алекса?
— Тим більше.
— Еммо...
Вона тяжко зітхнула.
— Він мене дратує.
— Чому?
— Бо постійно жартує.
— Але ти смієшся.
— Це випадково.
— Кілька разів поспіль?
Емма не знайшла, що відповісти.
Медді тихо засміялася.
— Знаєш...
— Що?
— Коли ти перестала довіряти чоловікам, я думала, що ніхто вже не змусить тебе усміхатися.
Емма опустила очі.
— Я теж так думала.
Після роботи Том запропонував усім зустрітися в міському парку.
— Просто прогуляємося, — сказав він.
— Я за, — відповіла Медді.
— Я теж, — кивнув Брайан.
Усі подивилися на Емму.
— Якщо Алекс поводитиметься нормально...
— Я завжди поводжуся нормально! — обурився той.
Том і Брайан одночасно засміялися.
— Уже сміються, — пробурмотів Алекс.
— Добре, — усміхнулася Емма. — Побачимося ввечері.
Увечері парк був наповнений людьми.
Діти бігали алеями, хтось катався на велосипедах, а біля фонтану грав саксофоніст.
Медді й Том неквапливо йшли попереду.
Трохи позаду — Брайан.
Алекс і Емма, самі того не бажаючи, опинилися поруч.
Запанувала незручна тиша.
Першим її порушив Алекс.
— Знаєш...
— Що?
— Я сьогодні цілих двадцять хвилин нікого не дратував.
Емма скоса подивилася на нього.
— Це тому, що ми ще не зустрілися.
— Бачиш? Знову жартуєш.
— Я не жартую.
— А мені подобається, коли ти так відповідаєш.
Емма лише похитала головою.
— Ти дивна людина.
— Часто це чую.
Вони підійшли до невеликого містка через озеро.
Медді з Томом зупинилися біля перил, розглядаючи качок.
Брайан відійшов купити всім морозиво.
Алекс сперся ліктями на перила.
— Красиво тут.
— Так, — тихо відповіла Емма.
— Знаєш... я дещо хотів запитати.
Вона насторожилася.
— Питай.
— Чому ти майже ніколи не говориш про себе?
Емма довго мовчала.
— Бо не люблю.
— Через минуле?
Вона здивовано подивилася на нього.
— Медді розповіла?
Алекс швидко похитав головою.
— Ні.
— Тоді звідки знаєш?
— Бо люди, яким одного разу дуже боляче зробили, зазвичай навколо себе будують високі стіни.
Емма відвела погляд.
— Може...
— І ти теж їх побудувала.
Вона тихо видихнула.
— Мій наречений зрадив мене за два тижні до весілля.
Алекс мовчав.
Не жартував.
Не перебивав.
Просто слухав.
— Після цього я перестала вірити словам.
— Розумію.
— Ні.
Вона сумно всміхнулася.
— Таке може зрозуміти тільки людина, яка сама втрачала довіру.
Алекс опустив очі.
— Ти помиляєшся.
Емма здивовано глянула на нього.
— Коли мені було двадцять два, мене кинув рідний батько.
Вона завмерла.
— Він поїхав в іншу країну. Обіцяв телефонувати, приїжджати... А потім просто зник. З того часу ми не бачилися.
Емма вперше побачила його зовсім іншим.
Без усмішки.
Без жартів.
— Мені шкода...
Алекс лише знизав плечима.
— Саме тому я багато жартую.
— Чому?
— Бо так легше.
На кілька секунд запанувала тиша.
Емма несподівано поклала руку йому на плече.
— Знаєш...
— Що?
— Мабуть, ми обидва просто добре навчилися ховати біль.
Алекс усміхнувся.
Цього разу — не для того, щоб когось розсмішити.
А щиро.
І Емма вперше відповіла йому такою ж теплою усмішкою.
Саме в цю мить до них підійшли Том, Медді та Брайан із морозивом.
— Ми вам не заважаємо? — лукаво запитав Брайан.
Емма швидко прибрала руку з плеча Алекса.
— Зовсім ні.
Алекс лише тихо усміхнувся.
Брайан простягнув кожному морозиво.
— Сподіваюся, цього разу Медді нічого не впустить.
— Чому всі так у мене не вірять? — обурилась та.
— Досвід, — спокійно відповів Том.
— Це наклеп.
Усі рушили далі алеєю.
Медді із гордим виглядом розгорнула своє морозиво.
— Бачите? Все під контролем.
Але цього разу невдача спіткала Алекса.Не встиг він відкрити своє морозиво, як кулька зісковзнула просто на лавку.