Ти,я,хаос і Кохання

Розділ 21. Телефонний дзвінок

 

                                      

 

Вівторок почався зовсім звичайно.

У майстерні Тома вже з самого ранку було людно.

Брайан оформлював замовлення.

Алекс безуспішно намагався полагодити старенький автомобіль.

— Томе! — почувся його голос. — Ця машина мене ненавидить.

Том навіть не підняв голови.

— Ні.

— Що "ні"?

— Вона ненавидить не тебе.

— А кого?

— Усі машини однаково ставляться до людей.

Брайан засміявся.

— Знову почалося.

— Серйозно! — не здавався Алекс. — Я двадцять хвилин шукав гайковий ключ.

— І де він був?

— У мене в кишені...

Том мовчки подивився на нього.

— Не дивись так.

— Як?

— Наче думаєш, чому ми досі друзі.

— Я саме про це й думаю.

Усі троє розсміялися.

У цей час Медді працювала над новою картиною.

Після успіху виставки їй хотілося малювати ще більше.

На полотні вже вимальовувався старий дерев'яний міст через річку.

У двері постукали.

— Заходь! — гукнула вона.

На порозі з'явилася Емма.

У руках вона тримала пакет із круасанами.

— Вирішила, що художникам теж потрібно їсти.

— Ти мій рятівник.

Емма поставила пакет на стіл.

— І як настрій?

Медді усміхнулася.

— Чудовий.

— Це через виставку?

Медді замислилася.

— Не тільки.

— Через одного механіка?

Медді зніяковіла.

— Еммо...

— Що?

— Ти останнім часом занадто багато всього помічаєш.

— Це моя суперсила.

Вони засміялися.

Телефон Медді раптом задзвонив.

На екрані висвітився незнайомий номер.

— Відповіси? — запитала Емма.

— Мабуть.

Медді натиснула кнопку прийому виклику.

— Алло?

— Добрий день. Це Даніель, куратор виставки.

— Добрий день.

— У мене для вас гарна новина.

Медді переглянулася з Еммою.

— Я слухаю.

— Один із відвідувачів дуже зацікавився вашою картиною "Дощова вулиця".

Вона завмерла.

— Справді?

— Так. Він хотів би її придбати.

Кілька секунд Медді не могла вимовити жодного слова.

— Ви ще на зв'язку?

— Так... Просто... я трохи розгубилася.

Даніель усміхнувся.

— Це нормально. Для багатьох художників перший продаж запам'ятовується на все життя.

Медді відчула, як очі наповнюються слізьми.

— Я... погоджуюся.

— Чудово. Тоді сьогодні ввечері я надішлю вам усі документи.

— Дуже вам дякую.

Вона поклала слухавку.

— Медді? — тихо запитала Емма.

Замість відповіді Медді просто розплакалася.

— Гей...

Емма міцно обійняла подругу.

— Це ж хороші сльози.

Медді кивнула.

— У мене... купили першу картину.

Саме в цю мить вона зрозуміла, що її мрія більше не здається недосяжною.

А перша людина, з якою їй захотілося поділитися цією новиною, був Том.

Медді ще кілька хвилин не могла заспокоїтися.
Вона витерла сльози й подивилася на телефон.
— Подзвони йому, — тихо сказала Емма.
— Кому?
Емма усміхнулася.
— Не прикидайся. Ми обидві знаємо, кому ти хочеш зателефонувати.
Медді усміхнулася.
— Думаєш, він зараз не зайнятий?
— Він механік, а не президент.
— Еммо!
— Дзвони.
Медді глибоко вдихнула й натиснула кнопку виклику.
У майстерні саме в цей момент Том лежав під автомобілем.
Телефон завібрував у кишені.
— Алекс! — гукнув він. — Подивися, хто телефонує.
Алекс дістав телефон із кишені його куртки.
На екрані світилися два слова:
Медді ❤️
Алекс широко розплющив очі.
— Брайане...
— Що?
— У нас тут дуже цікава інформація.
Брайан глянув на екран і тихо засміявся.
— Відповідай уже.
Том швидко виліз з-під машини.
— Дай сюди телефон.
Алекс простягнув його, але не втримався:
— Гарне ім'я контакту.
Том нічого не відповів.
Лише ледь почервонів.
Він відійшов убік і відповів на дзвінок.
— Привіт.
— Привіт... Я не заважаю?
— Ніколи.
Від цих слів Медді мимоволі усміхнулася.
— У мене новина.
— Судячи з голосу, хороша.
— Дуже.
— Розповідай.
— У мене... купили першу картину.
На іншому кінці запанувала коротка тиша.
— Том?
— Я знав.
— Що?
— Я знав, що це лише питання часу.
— Правда?
— Абсолютна.
Медді усміхнулася ще ширше.
— Я така щаслива.
— Я теж.
— Це ж не твою картину купили.
— Ні.
— Тоді чому?
Том відповів не замислюючись:
— Бо щаслива ти.
На кілька секунд Медді втратила дар мови.
Такі прості слова несподівано торкнулися її серця.

— Послухай, — сказав Том. — Це треба відсвяткувати.
— Не знаю...
— Без заперечень.
— Але...
— Сьогодні ввечері.
— Добре.
— Я заїду за тобою о сьомій.
— Домовилися.
Вона поклала слухавку.
Емма уважно дивилася на неї.
— Ну?
— Ми сьогодні зустрічаємося.
Емма примружила очі.
— Як друзі?
Медді замислилася.
Потім тихо відповіла:
— Поки що... так.

Рівно о сьомій вечора біля будинку Медді зупинився пікап Тома.

Він вийшов із машини й, як завжди, трохи хвилюючись, підійшов до під'їзду.

За хвилину двері відчинилися.

Медді була в легкій блакитній сукні, волосся спадало м'якими хвилями на плечі.

Том на мить забув, що хотів сказати.

— Привіт...

— Привіт.

Вона усміхнулася.

— Щось не так?

— Ні... Просто ти сьогодні дуже гарна.

Медді відчула, як щоки вкрилися рум'янцем.

— Дякую.

— Це... був комплімент, якщо що.

Вона тихенько засміялася.

— Я здогадалася.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше