Вівторок почався зовсім звичайно.
У майстерні Тома вже з самого ранку було людно.
Брайан оформлював замовлення.
Алекс безуспішно намагався полагодити старенький автомобіль.
— Томе! — почувся його голос. — Ця машина мене ненавидить.
Том навіть не підняв голови.
— Ні.
— Що "ні"?
— Вона ненавидить не тебе.
— А кого?
— Усі машини однаково ставляться до людей.
Брайан засміявся.
— Знову почалося.
— Серйозно! — не здавався Алекс. — Я двадцять хвилин шукав гайковий ключ.
— І де він був?
— У мене в кишені...
Том мовчки подивився на нього.
— Не дивись так.
— Як?
— Наче думаєш, чому ми досі друзі.
— Я саме про це й думаю.
Усі троє розсміялися.
У цей час Медді працювала над новою картиною.
Після успіху виставки їй хотілося малювати ще більше.
На полотні вже вимальовувався старий дерев'яний міст через річку.
У двері постукали.
— Заходь! — гукнула вона.
На порозі з'явилася Емма.
У руках вона тримала пакет із круасанами.
— Вирішила, що художникам теж потрібно їсти.
— Ти мій рятівник.
Емма поставила пакет на стіл.
— І як настрій?
Медді усміхнулася.
— Чудовий.
— Це через виставку?
Медді замислилася.
— Не тільки.
— Через одного механіка?
Медді зніяковіла.
— Еммо...
— Що?
— Ти останнім часом занадто багато всього помічаєш.
— Це моя суперсила.
Вони засміялися.
Телефон Медді раптом задзвонив.
На екрані висвітився незнайомий номер.
— Відповіси? — запитала Емма.
— Мабуть.
Медді натиснула кнопку прийому виклику.
— Алло?
— Добрий день. Це Даніель, куратор виставки.
— Добрий день.
— У мене для вас гарна новина.
Медді переглянулася з Еммою.
— Я слухаю.
— Один із відвідувачів дуже зацікавився вашою картиною "Дощова вулиця".
Вона завмерла.
— Справді?
— Так. Він хотів би її придбати.
Кілька секунд Медді не могла вимовити жодного слова.
— Ви ще на зв'язку?
— Так... Просто... я трохи розгубилася.
Даніель усміхнувся.
— Це нормально. Для багатьох художників перший продаж запам'ятовується на все життя.
Медді відчула, як очі наповнюються слізьми.
— Я... погоджуюся.
— Чудово. Тоді сьогодні ввечері я надішлю вам усі документи.
— Дуже вам дякую.
Вона поклала слухавку.
— Медді? — тихо запитала Емма.
Замість відповіді Медді просто розплакалася.
— Гей...
Емма міцно обійняла подругу.
— Це ж хороші сльози.
Медді кивнула.
— У мене... купили першу картину.
Саме в цю мить вона зрозуміла, що її мрія більше не здається недосяжною.
А перша людина, з якою їй захотілося поділитися цією новиною, був Том.
Медді ще кілька хвилин не могла заспокоїтися.
Вона витерла сльози й подивилася на телефон.
— Подзвони йому, — тихо сказала Емма.
— Кому?
Емма усміхнулася.
— Не прикидайся. Ми обидві знаємо, кому ти хочеш зателефонувати.
Медді усміхнулася.
— Думаєш, він зараз не зайнятий?
— Він механік, а не президент.
— Еммо!
— Дзвони.
Медді глибоко вдихнула й натиснула кнопку виклику.
У майстерні саме в цей момент Том лежав під автомобілем.
Телефон завібрував у кишені.
— Алекс! — гукнув він. — Подивися, хто телефонує.
Алекс дістав телефон із кишені його куртки.
На екрані світилися два слова:
Медді ❤️
Алекс широко розплющив очі.
— Брайане...
— Що?
— У нас тут дуже цікава інформація.
Брайан глянув на екран і тихо засміявся.
— Відповідай уже.
Том швидко виліз з-під машини.
— Дай сюди телефон.
Алекс простягнув його, але не втримався:
— Гарне ім'я контакту.
Том нічого не відповів.
Лише ледь почервонів.
Він відійшов убік і відповів на дзвінок.
— Привіт.
— Привіт... Я не заважаю?
— Ніколи.
Від цих слів Медді мимоволі усміхнулася.
— У мене новина.
— Судячи з голосу, хороша.
— Дуже.
— Розповідай.
— У мене... купили першу картину.
На іншому кінці запанувала коротка тиша.
— Том?
— Я знав.
— Що?
— Я знав, що це лише питання часу.
— Правда?
— Абсолютна.
Медді усміхнулася ще ширше.
— Я така щаслива.
— Я теж.
— Це ж не твою картину купили.
— Ні.
— Тоді чому?
Том відповів не замислюючись:
— Бо щаслива ти.
На кілька секунд Медді втратила дар мови.
Такі прості слова несподівано торкнулися її серця.
— Послухай, — сказав Том. — Це треба відсвяткувати.
— Не знаю...
— Без заперечень.
— Але...
— Сьогодні ввечері.
— Добре.
— Я заїду за тобою о сьомій.
— Домовилися.
Вона поклала слухавку.
Емма уважно дивилася на неї.
— Ну?
— Ми сьогодні зустрічаємося.
Емма примружила очі.
— Як друзі?
Медді замислилася.
Потім тихо відповіла:
— Поки що... так.
Рівно о сьомій вечора біля будинку Медді зупинився пікап Тома.
Він вийшов із машини й, як завжди, трохи хвилюючись, підійшов до під'їзду.
За хвилину двері відчинилися.
Медді була в легкій блакитній сукні, волосся спадало м'якими хвилями на плечі.
Том на мить забув, що хотів сказати.
— Привіт...
— Привіт.
Вона усміхнулася.
— Щось не так?
— Ні... Просто ти сьогодні дуже гарна.
Медді відчула, як щоки вкрилися рум'янцем.
— Дякую.
— Це... був комплімент, якщо що.
Вона тихенько засміялася.
— Я здогадалася.