Ранок для Медді почався значно раніше, ніж зазвичай.
Вона прокинулася ще до будильника.
Кілька хвилин просто лежала, дивлячись у стелю.
Сьогодні відкривалася її перша велика виставка.
Здавалося, що серце билося так голосно, що його чули навіть сусіди.
— Спокійно... — прошепотіла вона сама собі. — Ти впораєшся.
Та переконати себе було непросто.
За годину до відкриття Медді вже була у виставковій залі.
Працівники закінчували розставляти останні таблички з назвами картин.
Вона повільно проходила між своїми роботами, уважно перевіряючи кожну дрібницю.
— Доброго ранку!
До неї підійшла організаторка виставки.
— Медді, усе готово. Хвилюєшся?
— Дуже.
Жінка тепло усміхнулася.
— Це нормально. Майже кожен художник перед першою виставкою хоче втекти.
— Якщо чесно... я теж про це думала.
— Але ж не втечеш?
Медді усміхнулася.
— Уже ні.
За пів години почали приходити перші відвідувачі.
Хтось одразу розглядав картини.
Хтось фотографував експозицію.
Хтось уважно читав підписи.
Медді стояла трохи осторонь.
Вона боялася підійти ближче.
— Вони зараз дивляться на мої роботи...
— І це чудово, — почувся знайомий голос.
Вона різко обернулася.
Том.
У світло-блакитній сорочці, темних джинсах і з невеликим букетом польових квітів у руках.
На мить Медді втратила дар мови.
— Ти...
— Обіцяв прийти.
Він простягнув їй букет.
— Вітаю з твоїм великим днем.
Медді обережно взяла квіти.
— Вони дуже гарні.
— Як і твої картини.
Вона тихо засміялася.
— Ти ще навіть не встиг їх подивитися.
— Уже встиг.
— Коли?
— Прийшов трохи раніше.
— І мовчав?
— Хотів спочатку побачити їх очима звичайного відвідувача.
— Ну і?
Том усміхнувся.
— Я пишаюся тобою.
Ці слова для Медді були дорожчими за будь-яку похвалу.
Незабаром до них приєдналися Алекс, Брайан і Емма.
— Ми не могли пропустити таку подію, — сказав Брайан.
Алекс уважно розглядав картини.
— Знаєте...
Усі повернулися до нього.
— Я думав, що сучасне мистецтво — це квадрат на білому фоні.
Емма засміялася.
— І?
— А тут усе дуже... живе.
Медді усміхнулася.
— Дякую.
— Ні, правда.
Він зупинився біля картини із соняшниками.
— Дивлюся на неї й чомусь хочеться поїхати до бабусі в село.
Брайан усміхнувся.
— Ось бачиш. Картини викликають спогади.
— Тоді я зрозумів, чому люди люблять мистецтво.
Емма вперше подивилася на Алекса трохи інакше.
Без звичної холодності.
І сама здивувалася цьому.
У цей момент до Медді підійшла літня жінка.
— Перепрошую...
— Так?
— Це ваша картина?
Вона показала на полотно із дощовою вулицею.
— Так.
Жінка мовчала кілька секунд.
А потім сказала:
— Вона нагадала мені день, коли я познайомилася зі своїм чоловіком.
Медді відчула, як до горла підкотився клубок.
— Дякую... Це дуже багато для мене означає.
Жінка тепло усміхнулася й пішла далі.
Том тихо нахилився до Медді.
— Бачиш?
— Що?
— Твої картини вже знайшли свою першу людину.
Медді ледь стримала сльози.
Виставкова зала поступово наповнювалася людьми.
Хтось неквапливо переходив від картини до картини, хтось обговорював побачене, а дехто просто мовчав, уважно вдивляючись у полотна.
Медді все ще не могла повірити, що це відбувається з нею.
— Досі хвилюєшся? — тихо запитав Том.
Вона усміхнулася.
— Уже менше.
— Це видно.
— Справді?
— Ти почала усміхатися.
Медді подивилася на нього.
— Знаєш... я дуже рада, що ти тут.
— Я ж обіцяв.
— І все одно дякую.
До них підійшов чоловік років п'ятдесяти з бейджем організатора.
— Перепрошую, ви Медді?
— Так.
— Мене звати Даніель. Я куратор виставки.
Він привітно усміхнувся.
— Хотів сказати, що біля ваших картин сьогодні люди затримуються найдовше.
Медді розгублено кліпнула.
— Справді?
— Так. Це дуже хороший знак.
Вона мимоволі подивилася на Тома.
Той лише підморгнув їй, ніби казав: «Я ж говорив».
— Дякую вам, — тихо відповіла Медді.
— І ще дещо, — продовжив Даніель. — Якщо після виставки у вас залишиться бажання, я хотів би запросити вас до участі в осінньому мистецькому проєкті.
— Я...
Вона навіть не знала, що сказати.
— Подумайте. Поспішати не потрібно.
— Обов'язково.
Коли куратор відійшов, Медді ще кілька секунд мовчала.
— Том...
— Так?
— Мені здається, я зараз розплачуся.
— Це будуть хороші сльози.
Вона тихо засміялася.
— Так.
Поки Медді спілкувалася з відвідувачами, Алекс залишився біля картини із соняшниками.
Поруч зупинилася Емма.
— Ну що? — запитала вона.
— Чесно?
— Чесно.
— Я взагалі нічого не тямлю в живописі.
Емма усміхнулася.
— Це я вже зрозуміла.
— Але мені подобається дивитися, як люди дивляться на ці картини.
— Цікава думка.
Алекс потер потилицю.
— Бо вони стають... добрішими.
Емма здивовано глянула на нього.
— Не очікувала від тебе такого.
— Я й сам не очікував.
Вона ледь усміхнулася.
— Знаєш... іноді ти не такий уже й несерйозний.
— Це зараз був комплімент?
— Не звикай.
— Уже записав у пам'яті.
Емма закотила очі, але цього разу не приховувала усмішки.
Том стояв біля картини із дощовою вулицею.
До нього підійшов літній чоловік.
— Гарна робота.
— Так, — погодився Том.
— Ви, мабуть, чоловік художниці?
Том мало не вдавився кавою.
— Ні... ми просто...
Він замовк, не знаючи, як правильно відповісти.
Саме в цей момент підійшла Медді.
— Щось сталося?
Літній чоловік доброзичливо усміхнувся.
— Та ні. Просто подумав, що ви дуже гарна пара.
Медді відчула, як її щоки миттєво почервоніли.
— Ми...
Вона теж не знала, що сказати.
Чоловік лише підморгнув.
— Не хвилюйтеся. Інколи це помітніше збоку.
Він попрощався й неспішно пішов далі.
Кілька секунд Том і Медді стояли мовчки.
Потім одночасно засміялися.
— Це було... несподівано, — сказала Медді.
— Дуже.
— І трохи ніяково.
— Є таке.
Але чомусь ніхто з них не поспішав сказати, що той чоловік помилився.
Наприкінці зали організатор попросив уваги гостей.
— Дорогі друзі, за кілька хвилин ми оголосимо відвідувачів, чиї роботи отримали найбільше відгуків сьогодні.
Медді завмерла.
Том тихо стиснув її долоню на мить, підтримуючи.
— Не хвилюйся.
Вона подивилася на нього й несміливо кивнула.