Розділ 18. Авантюра.

Понеділок почався незвично тихо.

Медді сиділа у своїй майстерні, оточена полотнами.

Одні стояли біля стіни.

Інші лежали на підлозі.

Декілька ще сохли на мольбертах.

Вона важко зітхнула.

— Що сталося? — запитала Емма, заходячи з двома стаканчиками кави.

— У мене проблема.

— Знову закінчилися фарби?

— Ні.

— Полотно порвалося?

— Ні.

— Тоді що?

Медді безпорадно розвела руками.

— Мене запросили взяти участь у міській виставці молодих художників.

Емма широко усміхнулася.

— Медді! Це ж чудова новина!

— Була б...

— Була б?

— Якби не одна маленька деталь.

— Яка?

— До відкриття залишилося чотири дні.

Емма кліпнула очима.

— І?

— Я не знаю, які картини обрати.

За пів години вони вже сиділи просто на підлозі серед десятків полотен.

— Цю точно беремо, — сказала Емма.

— Ні.

— Чому?

— Вона занадто сумна.

— А ця?

— Надто яскрава.

— Ця?

— Надто спокійна.

Емма поклала пензель на стіл.

— Медді.

— Що?

— Якщо так піде далі, ти відмовишся навіть від «Мони Лізи».

Медді засміялася.

— Можливо.

— Ні, точно.

У цей самий час у майстерні Том працював над двигуном старенького універсала.

Телефон у кишені коротко завібрував.

Медді: "Ти сьогодні дуже зайнятий?"

На його обличчі одразу з'явилася усмішка.

Том: "Не настільки, щоб не відповісти тобі."

Повідомлення про прочитання з'явилося майже миттєво.

"Мені потрібна допомога."

Том навіть не дочитав до кінця.

"Де ти?"

"У майстерні."

"Буду через двадцять хвилин."

— Босе, куди це ви? — здивувався Алекс, побачивши, як Том знімає робочі рукавички.

— Допомогти другу.

— Другу?

— Так.

— Художниці?

Том усміхнувся.

— Так.

Алекс театрально повернувся до Брайана.

— Я ж казав, що він закохався.

Брайан лише похитав головою.

— Алекс.

— Що?

— Дай людині спокій.

— Добре.

Минуло три секунди.

— Але я мав рацію.

Коли Том зайшов до майстерні Медді, він завмер.

Скрізь були картини.

На підлозі.

На столах.

Біля стін.

— Ого...

Медді винувато усміхнулася.

— Я трохи... загубилася.

— Трохи?

— Добре. Дуже.

Емма привіталася з Томом.

— Рада, що ти прийшов.

— Я теж... хоча поки що не розумію, чим можу допомогти.

Медді простягнула йому список.

— Мені потрібно вибрати десять картин для виставки.

— І?

— Я не можу.

— Чому?

— Бо кожна для мене особлива.

Том уважно подивився на полотна.

Потім на Медді.

— Тоді будемо вибирати разом.

Вона полегшено усміхнулася.

— Дякую.

— Але є одна умова.

— Яка?

— Якщо ми сперечатимемося більше години...

— І?

— Замовимо піцу.

Медді засміялася.

— Домовилися.

Емма похитала головою.

— Чомусь мені здається, що піцу ви все одно замовите.

Утрьох вони розклали картини по всій кімнаті.

За кілька хвилин усі картини стояли вздовж стін.
Том повільно проходив повз кожну, уважно розглядаючи їх.
Медді йшла за ним, помітно хвилюючись.
— Ну? — тихо запитала вона.
— Можна чесно?
— Саме для цього я тебе й покликала.
Том ще раз поглянув на полотна.
— Я нічого не розумію в мистецтві.
Медді усміхнулася.
— Це я вже знаю.
— Але я розумію, що відчуваю, коли дивлюся на картину.
Вона здивовано підняла очі.
— І що ти відчуваєш?
Том зупинився біля полотна із вечірньою набережною.
— Ось ця змушує мене захотіти сісти на лавку й просто мовчки дивитися на воду.
Він зробив ще кілька кроків.
Біля картини із соняшниковим полем усміхнувся.
— А ця чомусь нагадує дитинство.
— Через соняшники?
— Через відчуття літа.
Медді уважно слухала.
Емма теж мовчала.
— А ось ця... — Том зупинився біля полотна із дощовою вулицею. — Вона змушує мене згадати той вечір.
Медді опустила погляд.
Вона зрозуміла, про який вечір він говорить.
— Значить, її беремо, — тихо сказала вона.
— Обов'язково.
Минала майже година.
Біля кожної картини лежав маленький аркуш із нотатками Тома.
«Тепло».
«Спокій».
«Свобода».
«Надія».
Емма взяла один із папірців і усміхнулася.
— Томе...
— Що?
— Ти впевнений, що ти механік?
Він здивовано засміявся.
— Начебто так.
— Бо зараз ти більше схожий на мистецтвознавця.
— Не перебільшуй.
— Я серйозно.
Медді мовчала.
Вона дивилася не на картини.
А на чоловіка, який уважно намагався зрозуміти її світ.
І вперше подумала, що, можливо, саме це і є справжня підтримка.

— Залишилося одинадцять картин, — сказала Емма.
— А потрібно десять, — зітхнула Медді.
Вони довго мовчали.
Останній вибір виявився найважчим.
— Я не можу вирішити, — прошепотіла Медді.
Том підійшов до неї.
— Можна дещо сказати?
— Звичайно.
— Ти намагаєшся обрати найкращі картини.
— Так.
— А мені здається, потрібно обрати ті, які найбільше схожі на тебе.
Медді здивовано подивилася на нього.
— У сенсі?
— Коли я дивлюся на них, бачу не лише пейзажі чи будинки. Я бачу тебе. Твої емоції. Те, як ти дивишся на світ.
У кімнаті стало тихо.
Навіть Емма не сказала ні слова.
Медді відчула, як на очі навертаються сльози.
— Ніхто... ніколи так не говорив про мої картини.
Том трохи розгубився.
— Я сказав щось не те?
Вона швидко похитала головою.
— Навпаки.
Вона усміхнулася крізь сльози.
— Ти, мабуть, перша людина, яка побачила в них саме те, що я хотіла показати.
Том мовчки всміхнувся.
Він не шукав красивих слів.
Він просто говорив те, що відчував.
І саме тому Медді йому повірила.
— Отже, — порушила тишу Емма, — рішення прийнято.
Вона відклала одну картину вбік.
— Ось ці десять їдуть на виставку.
Медді ще раз уважно оглянула їх.
Потім глибоко вдихнула.
— Знаєте...
— Що? — запитав Том.
— Мені вже не так страшно.
— І правильно.
— Бо тепер я знаю, що не одна.
Том ледь усміхнувся.
— Ніколи не була одна.
Медді затримала на ньому погляд трохи довше, ніж зазвичай.
І цього разу ніхто з них не відвів очей першим.