Розділ 17. Мафіни, кіт і дуже підозрілий механік

Суботній ранок у майстерні завжди починався однаково.

О восьмій ранку Том уже був на роботі.

О восьмій п'ять прийшов Алекс.

О восьмій сім він уже тримав у руках каву.

А о восьмій десять почав розповідати історію, яку ніхто не просив.

— Уявляєте, сьогодні сусідський пес вкрав у мене бутерброд.

Том навіть не підняв голови з-під капота.

— Алекс.

— Що?

— Це був уже твій сніданок чи ще ні?

— Уже.

— Тоді це не крадіжка.

— А що?

— Пес просто поснідав.

Брайан, який саме заносив коробку із запчастинами, розсміявся.

— Томе, починаєш жартувати.

— Це погано?

— Ні.

Брайан поставив коробку на стіл.

— Просто ще місяць тому ти б сказав: «Працюй».

Алекс театрально поклав руку на серце.

— Наш бос стає веселішим.

— Не звикай.

— Уже пізно.

Робота кипіла.

До обіду майстерня була майже заповнена автомобілями.

Том саме пояснював клієнту, що потрібно замінити ремінь генератора, коли двері офісу відчинилися.

На порозі стояла Медді.

У руках вона тримала картонну коробку, перев'язану блакитною стрічкою.

Том мимоволі усміхнувся.

— Привіт.

— Привіт.

Алекс миттєво повернув голову.

— О, у нас гості!

Медді трохи зніяковіла.

— Я не заважаю?

— Зовсім ні, — відповів Том.

Клієнт теж усміхнувся.

— Я, мабуть, зайду трохи пізніше.

— Дякую за розуміння, — сказав Том.

Коли двері зачинилися, Алекс уже стояв поруч.

— Мені здається, чи тут дуже смачно пахне?

Медді засміялася.

— Я принесла мафіни.

— Для кого?

— Для всіх.

Алекс театрально приклав руку до грудей.

— Це найкращий день у моєму житті.

— Не перебільшуй, — сказав Том.

— Босе, людина прийшла з домашніми мафінами. Це історична подія.

Медді простягнула коробку.

— Це... як подяка.

— За що? — здивувався Том.

— За все.

За кошеня.

За каву.

За пензлі.

І... просто за те, що ти хороший друг.

Останні слова Том почув особливо чітко.

Друг.

Він усміхнувся.

Хоча десь усередині йому чомусь захотілося, щоб колись вона назвала його інакше.

Алекс уже відкрив коробку.

— Ого...

Усередині лежали шоколадні, чорничні та ванільні мафіни.

— Я не знаю, який брати першим.

— Візьми всі три, — сказав Брайан.

— Ви геній.

— Я знаю.

Алекс відкусив шматочок шоколадного мафіна.

Його очі округлилися.

— Медді...

— Так?

— Якщо Том колись тебе образить...

Том подивився на нього.

— Алекс.

— Я ще не закінчив.

— Не треба.

— ...то можеш приходити до мене.

— Алекс!

— Бо я готовий їсти такі мафіни все життя.

Усі вибухнули сміхом.

Навіть Том.

Медді теж сміялася так щиро, що ледь не впустила коробку.

— До речі, — сказав Том, коли сміх трохи стих.

— Що?

— У мене є для тебе сюрприз.

Медді здивовано підняла брови.

— Ще один?

— Цього разу він не поміститься в коробку.

— Тепер мені вже цікаво.

Том усміхнувся.

— Ходімо.

Він повів її до свого кабінету.

Алекс одразу нахилився до Брайана й пошепки сказав:

— Ставлю десять баксів, що це пов'язано

— Не сперечаюся.

Том відчинив двері свого кабінету й пропустив Медді вперед.
— То який сюрприз?
Він усміхнувся.
— Спочатку заплющ очі.
Медді склала руки на грудях.
— А це безпечно?
— Цілком.
— Після знайомства з тобою я вже не дуже вірю слову «цілком».
— Обіцяю, цього разу нічого не вибухне.
— Добре.
Вона заплющила очі.
Том тихенько дістав із переноски маленьке руде кошеня.
— Тепер можна.
Медді розплющила очі.
— Ой...
Перед нею сидів той самий рудий малюк.
Він одразу впізнав її, голосно нявкнув і, незграбно перебираючи лапками, побіг просто до неї.
— Маленький!
Медді присіла навпочіпки й взяла кошеня на руки.
Воно відразу замуркотіло й потерлося носиком об її щоку.
— Він такий щасливий...
— Мені здається, що тебе він любить навіть більше, ніж мене, — засміявся Том.
— Не вигадуй.
Вона ніжно гладила кошеня.
— Як він?
— Уже чудово.
— А де його нові господарі?
Том трохи помовчав.
Потім спокійно відповів:
— Він уже вдома.
Медді здивовано подивилася на нього.
— Тобто?
— Я його забрав.
Кілька секунд вона мовчала.
— Серйозно?
Том кивнув.
— Не зміг залишити його.
Медді широко усміхнулася.
— Я знала, що ти так зробиш.
— Звідки?
— Бо в тебе добре серце.
Він трохи зніяковів.
— Просто... не хотілося, щоб він знову залишився сам.
Медді подивилася на кошеня.
— І як його звати?
На обличчі Тома з'явилася винувата усмішка.
— Тільки не смійся.
— Уже боюся.
— Хаос.
Запала секунда тиші.
Потім Медді голосно розсміялася.
— Ні!
— Так.
— Ти справді назвав кота Хаосом?
— Саме так.
— Чому?
Том подивився спочатку на кошеня, потім на неї.
— Бо після того, як він оселився в мене, вдома почався справжній хаос.
Медді примружила очі.
— І тільки тому?
Том усміхнувся.
— Не тільки.
Вона одразу все зрозуміла.
— Це через мене, так?
Він мовчки кивнув.
— Бо коли ми познайомилися... моє життя теж стало трохи хаотичнішим.
Медді відчула, як щоки вкрилися легким рум'янцем.
— Сподіваюся... не в поганому сенсі.
— У найкращому.
Вона опустила очі, приховуючи усмішку.
Саме в цю мить Хаос вистрибнув із її рук просто на стіл.