Розділ 16.Чудовий ранок.

Після вечора в кав'ярні минуло два дні.

Ні Том, ні Медді не телефонували одне одному.

Не тому, що не хотіли.

Просто обидва боялися здатися надто нав'язливими.

— Босе...

Алекс уже хвилину стояв біля підйомника, спостерігаючи за Томом.

— Ммм?

— Ви зараз гайку закручуєте чи відкручуєте?

Том опустив погляд.

У його руках гайковий ключ крутився зовсім не в той бік.

— Відкручував...

— Уже хвилин п'ять.

— Серйозно?

— Серйозніше нікуди.

Том усміхнувся.

— Схоже, сьогодні я трохи неуважний.

— "Трохи" — це коли людина забуває, де залишила ключі.

Алекс кивнув на автомобіль.

— А ви мало не відкрутили те, що вже давно відремонтували.

Саме в цей момент у майстерню зайшов Брайан.

Він уважно подивився на Тома.

Потім на Алекса.

— Що сталося?

— Закохався.

— Алекс!

— А що? Це вже очевидно.

Брайан тихо засміявся.

— І що цього разу?

— Бос уже вдруге за ранок дивиться на телефон.

— Лише вдруге?

— Ну... разів сім.

Том зітхнув.

— Ви обидва нестерпні.

— Ми турботливі, — виправив його Брайан.

У цей самий час Медді стояла у своїй майстерні.

Перед нею було майже завершене полотно.

Вона зробила кілька мазків.

Відійшла.

Насупилася.

Повернулася.

Знову щось домалювала.

— Уже годину ходиш колами, — сказала Емма, яка сиділа на підвіконні з книгою.

— Не можу зрозуміти, чого не вистачає.

— Може, перерви?

— Може...

Емма уважно подивилася на картину.

На ній була затишна міська вулиця після дощу.

Ліхтарі.

Мокра бруківка.

І дві розмиті постаті, що йшли поруч.

— Медді...

— Що?

— Це випадково не ви з Томом?

Медді завмерла.

— Ні.

Емма мовчки подивилася на неї.

— Добре...

— Ну...

Медді винувато всміхнулася.

— Можливо... трішечки.

Емма засміялася.

— Я так і знала.

— Але облич майже не видно.

— Зате дуже видно почуття.

Медді нічого не відповіла.

Бо цього разу навіть сама не могла заперечити.

Опівдні телефон Медді завібрував.

Незнайомий номер.

— Алло?

— Добрий день. Це ветеринарна клініка.

Обличчя Медді одразу засяяло.

— Як там кошеня?

— Чудово. Воно швидко одужує.

— Я така рада!

— Якщо хочете, можете сьогодні зайти провідати його.

— Обов'язково!

Поклавши слухавку, вона одразу подивилася на Емму.

— Я піду до кошеняти.

— Зараз?

— Після обіду.

Емма лукаво усміхнулася.

— Одна?

Медді задумалася.

Погляд мимоволі впав на телефон.

— Можливо...

— Напиши йому.

— Думаєш?

— Медді.

— Що?

— Він так само переживає за того малюка.

Медді усміхнулася.

— Добре.

Вона відкрила чат із Томом.

"Привіт. Нам сьогодні дозволили провідати кошеня. Якщо ти не зайнятий... може, сходимо разом?"

Вона натиснула «Надіслати».

Минуло менше хвилини.

Телефон завібрував.

"Я саме хотів написати тобі. О котрій зустрічаємося?"

Медді широко усміхнулася.

— Еммо...

— Що?

— Це вже вдруге.

— Що саме?

— Він пише, що хотів написати мені першим.

Емма закрила книгу.

— Медді...

— Га?

— Мені здається, ви обидва вже давно ходите навколо очевидної речі.

Медді лише сховала усмішку.

І чомусь з нетерпінням почала чекати вечора.

О шостій вечора Том уже стояв біля ветеринарної клініки.
У руках він тримав невеликий паперовий пакет.
За кілька хвилин з'явилася Медді.
— Привіт!
— Привіт.
— Довго чекаєш?
— Хвилини дві.
Вона усміхнулася.
— Це вже стає традицією.
— Приходити вчасно?
— Зустрічатися.
Том трохи зніяковів.
— Мені подобається ця традиція.
Медді відчула, як її щоки злегка порожевіли.
У клініці їх упізнала та сама ветеринарка.
— Добрий вечір! Ваш маленький пацієнт уже почувається значно краще.
— Можна його побачити? — запитала Медді.
— Звичайно.
Вона провела їх до невеликої кімнати.
Кошеня лежало на м'якій ковдрі й, побачивши знайомі обличчя, одразу підвело голівку.
— Привіт, малий... — лагідно сказала Медді.
Вона присіла навпочіпки, а кошеня відразу підійшло до неї й потерлося об її долоню.
— Здається, воно тебе впізнало, — усміхнувся Том.
— А тебе зараз теж упізнає.
Вона простягнула кошеня до нього.
Спочатку воно обережно принюхалося, а потім почало муркотіти й біля його рук.
— От і все, — засміялася ветеринарка. — Ви йому явно сподобалися.
Том погладив кошеня за вушком.
— Уже набагато сміливіше.
— Воно швидко одужує, — відповіла лікарка. — Якщо все буде добре, за кілька днів ми почнемо шукати йому нову родину.
Медді трохи засмутилася.
— Сподіваюся, знайдуться хороші люди.
— Обов'язково, — сказала ветеринарка.
Вийшовши з клініки, вони повільно рушили парком.
Погода цього разу була зовсім іншою.
Після дощу повітря стало свіжим, а вечірнє сонце м'яко пробивалося крізь дерева.
— Що в пакеті? — поцікавилася Медді.
Том усміхнувся.
— Маленький сюрприз.
Він простягнув їй пакет.
— Відкривай.
Усередині лежав набір професійних пензлів.
Медді завмерла.
— Том...
— Я випадково почув у магазині, як продавець сказав, що ця серія дуже хороша.
Вона обережно взяла один із пензлів.
— Це... занадто.
— Чому?
— Бо вони недешеві.
— Не думай про це.
Медді похитала головою й усміхнулася.
— Дякую. Але наступного разу без подарунків.
— Домовилися.
— Справді?
— Хіба що дуже маленькі.
Вона засміялася.
— Ти не вмієш програвати, так?
— Абсолютно.