Розділ 15.Кава і питання.

Двері кав'ярні тихо зачинилися за їхніми спинами.

На вулиці вечір повільно огортав місто золотавим світлом, а всередині було тепло, затишно й пахло свіжою випічкою.

Офіціантка провела їх до столика біля великого панорамного вікна.

— Ось ваш столик. Приємного вечора.

— Дякуємо, — майже одночасно відповіли Том і Медді.

Вони переглянулися.

І так само одночасно засміялися.

— Це вже трохи дивно, — сказала Медді.

— Що саме?

— Ми постійно говоримо одне й те саме.

— Може, це збій у матриці?

— Або ми просто занадто багато часу проводимо разом.

— Поки що не так уже й багато.

— Це правда...

На мить між ними запала тиша.

Не незручна.

Швидше така, коли обидва не знають, із чого почати.

Том відкрив меню.

— Здається, сьогодні я теж довго обиратиму.

— Не смійся.

— Я й не сміюся.

— Смієшся очима.

— Це можливо?

— У тебе — так.

Він опустив погляд, приховуючи усмішку.

— Я дещо придумала, — раптом сказала Медді.

— Це безпечно?

— Не знаю.

— Уже страшно.

— Якщо розмова зайде в глухий кут, будемо ставити одне одному запитання.

— Які?

— Будь-які.

— Допит?

— Гра.

— Є різниця?

— Велика.

— Добре. Але є правило.

— Яке?

— Не можна брехати.

Медді простягнула йому мізинець.

— Домовилися?

Том здивовано подивився на її руку.

— Ми серйозно скріплюємо угоду мізинцями?

— Звичайно.

— Нам не по десять років.

— І що?

Він усміхнувся й обережно зачепив її мізинець своїм.

— Домовилися.

— Чудово.

Саме в цей момент підійшла офіціантка.

— Уже визначилися?

— Так, — кивнув Том.

Вони зробили замовлення: два капучино, великий шматок яблучного пирога, який вирішили поділити навпіл, і лимонад.

Коли офіціантка відійшла, Медді підозріло подивилася на пляшку лимонаду.

— Що?

— Мені здається, вона мене теж боїться.

Том тихо засміявся.

— Думаю, цього разу я відкрию її сам.

— Це недовіра.

— Це життєвий досвід.

— Ображаюся.

— На п'ять хвилин?

— Максимум на три.

— Домовилися.

Напої принесли дуже швидко.

Том обережно відкрив лимонад.

Жодної краплі.

Він театрально поставив пляшку на стіл.

— Бачиш?

— Хвалько.

— Факт.

— Просто пляшка сьогодні була в гарному настрої.

— А не ти?

— Саме так.

Том похитав головою.

— У тебе завжди є пояснення.

— Художники так виживають.

Медді зробила ковток кави й раптом уважно подивилася на Тома.

— Почнемо?

— Із чого?

— Із гри.

— Уже?

— Уже.

— Добре.

Вона на секунду задумалася.

— Перше запитання.

Том приготувався.

— Якби ти міг на один день помінятися професією з будь-ким у світі, ким би став?

Він не відповів одразу.

— Лісником.

Медді здивовано кліпнула.

— Серйозно?

— Так.

— Чому не гонщиком? Не конструктором автомобілів?

Том усміхнувся.

— Бо в лісі тихо.

— Любиш тишу?

— Після цілого дня в майстерні — дуже.

Медді задумливо кивнула.

— Я б ніколи не вгадала.

— Тепер моя черга.

— Слухаю.

— Якби ти могла залишити собі лише три кольори фарби на все життя, які б обрала?

Медді навіть не замислилася.

— Синій.

— Чому?

— Бо він схожий на небо після дощу.

— Другий?

— Жовтий.

— Через сонце?

— Через світло у вікнах увечері.

Том усміхнувся.

— А третій?

Вона подивилася у вікно, де сонце саме торкнулося дахів будинків.

— Зелений.

— Через природу?

— Через надію.

Том кілька секунд мовчав.

— Ти дивишся на світ зовсім інакше.

— Це погано?

— Ні.

Він усміхнувся.

— Мені це подобається.

Медді відчула, як її серце пропустило один удар.

Офіціантка поставила між ними великий шматок теплого яблучного пирога.
— Приємного апетиту!
— Дякуємо, — одночасно відповіли Том і Медді.
Вони переглянулися й засміялися.
— Це вже стає традицією, — сказала Медді.
— Говорити одночасно?
— Саме так.
— Добре, тоді цього разу першою говориш ти.
— Домовилися.
Вона відламала маленький шматочок пирога.
— Наступне запитання.
— Уважно слухаю.
— Яку свою рису характеру ти хотів би змінити?
Том задумався.
Відповідь прийшла не одразу.
— Напевно... я занадто все контролюю.
— Це погано?
— Іноді так.
— Чому?
Він зробив ковток кави.
— Якщо щось іде не за планом, я автоматично починаю шукати рішення. Навіть коли проблема не потребує негайного вирішення.
— А я...
Вона засміялася.
— Повна протилежність.
— Знаю.
— Я взагалі рідко щось планую.
— Я теж це помітив.
— Це тебе дратує?
Том похитав головою.
— Ні.
— Справді?
— Знаєш... іноді поруч із тобою я теж перестаю все контролювати.
Медді завмерла.
— Це комплімент?
— Думаю, найбільший, який я сьогодні сказав.
Вона усміхнулася.
— Тоді я його запам'ятаю.
— Тепер моя черга, — сказав Том.
— Запитуй.
— Про що ти мрієш найбільше?
Медді подивилася у вікно.
Над містом уже запалювалися перші ліхтарі.
— Я хочу колись відкрити власну художню студію.
— Серйозно?
Вона кивнула.
— Невелику.
— Якою ти її уявляєш?
Її очі одразу засяяли.
— Багато світла. Великі вікна. Полиці з фарбами. Старі дерев'яні столи. Рослини. Кіт, який спить на підвіконні. І щоб туди могли приходити діти й дорослі, які думають, що не вміють малювати.
— А ти їх навчатимеш?
— Ні.
— Ні?
— Я просто покажу їм, що не існує неправильних малюнків.
Том уважно дивився на неї.
— Знаєш...
— Що?
— Я майже бачу цю студію.
Медді тихо усміхнулася.
— Правда?
— Так.
— Дивно.
— Чому?
— Раніше ніхто не слухав мої мрії так уважно.
Том відповів зовсім тихо:
— Бо вони варті того, щоб їх слухати.