Розділ 14.Коли починаєш сумувати.

Після ярмарку минуло декілька днів.

Майстерня знову жила звичним життям.

З самого ранку біля воріт стояли автомобілі, у ремонтній зоні лунав стукіт інструментів, а Алекс, як завжди, намагався одночасно працювати, жартувати й переконати всіх, що понеділок — не такий уже й поганий день.

— Знаєте, що я зрозумів? — сказав він, закручуючи гайку.

— Що? — не відриваючись від роботи, запитав Том.

— Якщо в понеділок з'їсти пончик, то він майже як п'ятниця.

Том лише похитав головою.

— Логіка в тебе дивовижна.

— Зате працює.

— Для кого?

— Для мене.

Брайан, який саме зайшов до майстерні з чашкою кави, усміхнувся.

— Не сперечайтеся. У кожної людини свої методи боротьби з понеділками.

— А у вас які? — поцікавився Алекс.

— Я виходжу на риболовлю.

— У понеділок?

— Ні. Просто думаю про неї.

Усі засміялися.

Том працював під капотом старого позашляховика.

Та сьогодні щось було не так.

Він кілька разів ловив себе на тому, що мимоволі дивиться у вікно кімнати очікування.

Тієї самої кімнати, яку розмалювала Медді.

Вона ніби змінила не лише приміщення, а й саму атмосферу майстерні.

— Босе.

— Мм?

— Ви вже вп'яте дивитеся на двері.

Том навіть не підняв голови.

— Неправда.

— Правда.

— Алекс...

— Що?

— Працюй.

— Уже працюю.

Минуло кілька секунд.

— Але Медді сьогодні не прийде, правда?

Том завмер.

— Чому ти так вирішив?

— Бо ви про неї думаєте.

Том мовчки взяв ключ і продовжив ремонт.

Алекс усміхнувся сам до себе.

— Попав.

Тим часом на іншому кінці міста Медді сиділа у своїй майстерні.

Перед нею стояло велике біле полотно.

Але пензель так і не торкався фарби.

— Знову не малюється? — запитала Емма, заходячи до кімнати з двома чашками чаю.

— Угу.

— Натхнення втекло?

— Не знаю.

Медді задумливо подивилася у вікно.

— Дивно якось.

Емма поставила чай на стіл.

— Розкажеш?

— Після ярмарку вдома стало... тихо.

— Тобі бракує веселощів?

Медді всміхнулася.

— Можливо.

— Чи когось?

Медді одразу глянула на подругу.

— Еммо...

— Що?

— Не починай.

— Я ж просто питаю.

Медді зробила ковток чаю.

— Якщо чесно...

Вона трохи помовчала.

— Мені бракує всіх.

— Усіх?

— Так.

— І Тома теж?

Медді не відповіла.

Замість цього вона знову подивилася на порожнє полотно.

Емма лише ледь усміхнулася.

Іноді мовчання говорило набагато більше за слова.

У цей самий момент телефон Тома коротко завібрував.

Він витер руки рушником і дістав його з кишені.

На екрані з'явилося повідомлення.

Медді: "Привіт. Сподіваюся, у вас сьогодні ніхто не відкрив пляшку лимонаду так ефектно, як я. 😄"

Том мимоволі усміхнувся.

Том: "Поки що ні. Але день ще не закінчився."

Повідомлення про прочитання з'явилося майже одразу.

За кілька секунд прийшла відповідь.

"Передай Алексу, що морозиво цього разу теж ні в кого не впало."

Том тихо засміявся.

— Що сталося? — одразу запитав Алекс.

— Нічого.

— Ви усміхаєтеся телефону.

— Алекс...

— Я мовчу.

Але вже за секунду він пошепки сказав Брайану:

— Почалося.

Брайан глянув на Тома, який усе ще дивився на екран телефона, і лише ледь усміхнувся.

— Ні, хлопче...

— А що?

— Це почалося набагато раніше.

Том поклав телефон до кишені, але гарний настрій уже нікуди не зник.
Алекс одразу це помітив.
— Босе.
— Що?
— Ви зараз усміхаєтеся.
— І що?
— Просто за останні три дні ви усміхалися частіше, ніж за попередній місяць.
— Ти ведеш статистику?
— Звісно.
— Навіщо?
— Для науки.
Брайан, який саме проходив повз із чашкою кави, почув останню фразу й засміявся.
— Якої ще науки?
— Любовної.
Том мало не впустив гайковий ключ.
— Алекс!
— Що? Я нічого такого не сказав.
— Саме сказав.
— Добре, тоді більше не буду.
Запала тиша.
Минуло секунд десять.
— Але...
Том глянув на нього.
— Без «але».
— Гаразд.
Ще п'ять секунд.
— А якщо...
— Алекс!
Майстерня вибухнула сміхом.
Тим часом Медді нарешті взялася за пензель.
Фарба легко лягала на полотно.
Вона навіть сама не помітила, як почала малювати старий автомобіль.
Лише коли зробила кілька кроків назад, здивовано кліпнула очима.
— Серйозно?
Емма підійшла ближче.
— Ого...
На картині був класичний ретроавтомобіль, припаркований біля невеликої кав'ярні.
У вікнах будинку відбивалося вечірнє сонце.
— Це дуже красиво, — щиро сказала Емма.
Медді задумливо схрестила руки.
— Дивно.
— Що саме?
— Я ж хотіла малювати море.
Емма ледь усміхнулася.
— А вийшла автомайстерня без автомайстерні.
— Це просто випадковість.
— Авжеж.
Ближче до вечора майстерня спорожніла.
Останній клієнт забрав автомобіль.
Алекс уже перевдягався.
— До завтра!
— До завтра, — відповів Том.
— І не забудьте...
— Що?
— Сертифікат.
Том здивувався.
— Який?
— До кав'ярні.
— А...
— Він же у вас.
— У нас.
— Саме так.
Алекс хитро посміхнувся.
— То, може, вже час ним скористатися?
— Побачимо.
— Це означає «так».
— Це означає «побачимо».
— Я вас знаю.
Том лише похитав головою.

Коли майстерня зачинилася, він сів у своєму кабінеті.
На столі, серед документів, лежав той самий подарунковий сертифікат.
Том узяв його до рук.
Кілька секунд просто дивився.
Потім дістав телефон.
Відкрив чат із Медді.
Написав:
"Привіт. Пам'ятаєш сертифікат із ярмарку?"
Видалив повідомлення.
Знову набрав:
"Може, якось вип'ємо кави?"
Знову стер.
— Та що зі мною...
Він відклав телефон.
Саме в цей момент двері кабінету прочинилися.
— Я знав, що ти ще тут.
Брайан.
— Забув дещо?
— Ні.
Він сів навпроти.
Його погляд одразу впав на сертифікат.
— Ага...
Том тяжко зітхнув.
— Це так помітно?
— Як сонце серед ясного неба.
Брайан усміхнувся.
— Чому не запросиш її?
— Не знаю.
— Боїшся?
Том чесно кивнув.
— Трохи.
— Чого саме?
— Не хочу, щоб вона подумала... ніби це побачення.
Брайан кілька секунд мовчав.
Потім тихо сказав:
— А якщо вона теж зараз сидить удома й думає, чи не запросити тебе на каву?
Том задумався.
— Думаєш?
— Не знаю.
Брайан підвівся.
— Але є лише один спосіб це перевірити.
Він поплескав Тома по плечу й вийшов із кабінету.
Том ще кілька хвилин дивився на телефон.
Потім глибоко вдихнув.
І цього разу не став нічого видаляти.
"Привіт, Медді. У нас залишився сертифікат до кав'ярні. Може, завтра після роботи використаємо його? Просто кава й гарна розмова. Якщо ти не зайнята."
Він перечитав повідомлення.
Усміхнувся.
І натиснув «Надіслати».
За кілька секунд телефон завібрував.
На екрані з'явилося повідомлення від Медді.
"Я якраз думала написати тобі те саме''
Том не стримав усмішки.