Розділ 12.Ярмарок,який пішов не за планом.

Субота видалася напрочуд сонячною.

Над містом не було жодної хмаринки, а теплий літній вітерець ледь колихав прапорці, що прикрашали центральний парк.

Щороку тут проходив великий міський ярмарок. Люди приходили цілими родинами: хтось за домашнім медом, хтось за виробами місцевих майстрів, а хтось — просто погуляти.

Саме тут о десятій ранку домовилися зустрітися Том, Медді, Емма, Алекс і Брайан.

Першим прийшов, як завжди, Том.

Він глянув на годинник.

— Ще три хвилини.

— Не звик запізнюватися?

Поряд уже стояв Брайан із паперовим стаканчиком кави.

— Це ви так тихо підкрадаєтеся чи я замислився?

— Друге.

Брайан простягнув йому ще одну каву.

— Тримай.

— Ви купили мені каву?

— Не звикай.

— Дякую.

— Просто не хочу ходити ярмарком із сонним механіком.

Том лише усміхнувся.

За кілька хвилин до них підбіг Алекс.

— Вибачте!

— Запізнився на дві хвилини, — спокійно сказав Том.

— Я знаю.

— Причина?

— Черга за круасанами.

Брайан похитав головою.

— Їжа.

— Завжди.

— Послідовний хлопець.

— Ми не запізнилися?

Усі троє одночасно озирнулися.

До них швидким кроком ішли Медді й Емма.

Медді була в легкій білій сукні з дрібними польовими квітами та світлих кедах. Волосся вона зібрала у недбалий хвіст, а через плече висіла полотняна сумка, на якій виднілися кольорові плями фарби.

Том на мить затримав на ній погляд.

— Ні. Ви якраз вчасно.

— Я ж казала, що ми не запізнимося, — усміхнулася Медді до Емми.

— Це тому, що я тебе вивела з дому на двадцять хвилин раніше.

— І правильно зробила, — сказав Брайан.

— Бо Медді могла дорогою побачити гарне дерево й забути, куди йшла, — додав Алекс.

— Було лише один раз!

— Три, — одночасно відповіли Емма й Том.

Медді здивовано подивилася на Тома.

— Ти теж запам'ятав?

Він усміхнувся.

— Довелося.

Вони повільно рушили алеєю.

Навколо панувала святкова атмосфера.

Десь грав саксофоніст.

Поруч діти запускали мильні бульбашки.

Запах свіжої випічки змішувався з ароматом кави та карамелі.

Медді крутила головою в різні боки, намагаючись нічого не пропустити.

— Стійте!

Вона раптом зупинилася.

— Що сталося? — занепокоївся Том.

— Подивіться!

Вона показала на маленький столик, за яким літня жінка продавала керамічних котиків.

— Які вони милі!

— Ой... — тихо зітхнув Алекс.

— Почалося, — усміхнувся Брайан.

Через п'ять хвилин Медді вже захоплено розмовляла з майстринею, розпитуючи, як вона розписує кераміку.

Емма терпляче чекала поруч.

Том і Брайан стояли трохи осторонь.

— Вона завжди така? — запитав Брайан.

Том не замислювався ні секунди.

— Так.

— І тебе це не дратує?

Він усміхнувся.

— Ні.

— Чому?

Том подивився на Медді, яка зараз щиро раділа маленькому керамічному котику.

— Бо вона вміє помічати те, повз що більшість проходить.

Брайан нічого не сказав.

Лише ледь помітно усміхнувся.

За кілька хвилин Медді повернулася.

У руках вона тримала маленького білого котика з блакитними очима.

— Дивіться!

— Тепер у Пікассо буде конкурент? — засміявся Алекс.

— Це сувенір.

— Як його звати?

— Ще не знаю.

Брайан удавано серйозно промовив:

— Треба дуже відповідально поставитися до такого питання.

Усі розсміялися.

Попереду на них чекала алея художників, де свої роботи виставляли місцеві митці.

Алея художників була найспокійнішим місцем на ярмарку.
Тут не було гучної музики чи натовпу. Люди неспішно переходили від одного стенда до іншого, уважно розглядаючи картини, акварелі та невеликі скульптури.
Медді ніби опинилася у своєму світі.
Вона повільно йшла між мольбертами, захоплено розглядаючи роботи інших художників.
— Погляньте, які кольори... — тихо сказала вона. — Неймовірно.
Том не дивився на картини.
Він дивився на Медді.
Йому подобалося бачити, як у такі моменти вона буквально світилася від щастя.
— Медді?
Дівчина озирнулася.
За кілька метрів від них стояв чоловік років тридцяти.
Високий, охайно вдягнений, із полотняною сумкою через плече.
— Не може бути... — здивувалася Медді. — Ітан?
Вона щиро усміхнулася й підійшла до нього.
— Скільки років!
— Років три, мабуть.
— Навіть більше.
Вони тепло обійнялися.
Том мимоволі напружився.
Брайан це одразу помітив.
— Спокійно, хлопче.
— Я спокійний.
— Ага.
— Справді.
— Саме тому ти вже пів хвилини дивишся лише в їхній бік.
Том нічого не відповів.
— Познайомся, — сказала Медді, повернувшись до друзів. — Це Ітан. Ми разом навчалися в академії мистецтв.
— Дуже приємно, — усміхнувся Ітан.
Він потиснув руку Тому.
— Том.
— Чув про вас.
Том здивувався.
— Справді?
— Медді розповідала про автомайстерню з найгарнішою стіною в місті.
Медді трохи зніяковіла.
— Я такого не казала.
— Майже.
Усі засміялися.

— Ти теж виставляєш свої роботи? — запитала Медді.
— Так.
Данило показав на кілька картин.
— Це мої.
Медді уважно їх розглядала.
— Дуже гарно...
— Дякую.
— Особливо ця.
Вона зупинилася біля пейзажу із заходом сонця.
— Ти завжди чудово працював зі світлом.
— Приємно чути це саме від тебе.
Том стояв трохи осторонь.
Він майже не втручався в розмову.
І сам не міг зрозуміти, чому йому стало якось... незатишно.
Брайан тихенько підійшов до нього.
— Ну?
— Що?
— Не подобається тобі цей художник.
— З чого ви взяли?
— За шістдесят сім років я навчився читати обличчя.
— Ми просто познайомилися.
— Авжеж.
Брайан сьорбнув каву.
— А ти зараз уже втретє дивишся, як він усміхається Медді.
Том тихо видихнув.
— Він її давній друг.
— І що?
— Нічого.
— От саме.
У цей момент Данило повернувся до Медді.
— Слухай, сьогодні ввечері кілька наших однокурсників збираються в кав'ярні. Будемо згадувати академію.
— Справді?
— Так. Було б чудово, якби ти прийшла.
Медді задумалася.
— Я...
Вона подивилася на Тома, Емму, Алекса й Брайана.
— Дякую за запрошення. Але сьогодні я вже домовилася провести день із друзями.
Данило усміхнувся.
— Розумію.
— Може, іншим разом.
— Домовилися.
Він простягнув їй невелику візитку.
— Якщо захочеш зустрітися чи попрацювати над спільним проєктом — телефонуй.
— Дякую.
Вони ще трохи поговорили, після чого Данило попрощався й повернувся до свого стенда.
Коли компанія відійшла далі алеєю, Алекс не втримався.
— Непоганий хлопець.
— Так, — погодилася Емма.
— І картини в нього гарні, — додала Медді.
Том лише коротко кивнув.
Брайан ледь помітно посміхнувся.
— Томе.
— Що?
— Не хвилюйся.
— Через що?
— Вона ж сама залишилася з нами.
Том зупинився.
— Я не хвилююся.
— Звісно.
Брайан лукаво підморгнув.
— Просто запам'ятай одну річ.
— Яку?
— Людина показує, хто для неї важливий, не словами, а вибором.
Том мовчки глянув уперед.
Медді саме сміялася над черговим жартом Алекса, міцно притискаючи до себе маленького керамічного котика.