Розділ 11.Один дивний вихідний.

Понеділок для Тома почався незвично.

О сьомій ранку він уже був у майстерні, але замість звичного гуркоту інструментів його зустріла тиша.

— Дивно... — пробурмотів він, відчиняючи ворота.

За кілька хвилин з'явився Алекс.

І теж не один.

У руках він тримав великий паперовий пакет.

— Доброго ранку, босе!

— Що це?

— Сніданок.

Том здивовано підняв брову.

— Ти захворів?

— Ні.

— Тоді навіщо?

Алекс поставив пакет на стіл.

— Учора Брайан сказав, що хороша команда повинна хоча б інколи снідати разом.

— І ти його послухав?

— Ну... він переконав мене.

Том усміхнувся.

— Чим саме?

— Сказав, що голодний механік ремонтує машину повільніше.

— Брехня.

— Але звучало переконливо.

Саме в цю мить двері майстерні відчинилися.

— Можна?

Том здивовано обернувся.

На порозі стояла Медді.

У руках вона тримала невелику коробку.

— Привіт.

— Привіт, — усміхнувся Том. — Щось сталося?

— Ні.

Вона простягнула коробку.

— Це вам.

Алекс зацікавлено зазирнув усередину.

— Пончики?!

— Я... хотіла подякувати за все.

— Не треба було, — сказав Том.

— Знаю.

Медді винувато всміхнулася.

— Але дуже хотілося.

Алекс уже тягнувся до пончика.

— Можна?

— Якщо запитаєш ще раз, то ні, — засміялася Медді.

— Уже мовчу.

Він швидко схопив один пончик.

— Ой...

Цукрова пудра одразу обсипала його футболку.

Медді прикрила рот рукою, стримуючи сміх.

— Починається...

— Це випадковість, — серйозно відповів Алекс.

— Звісно.

— Не дивіться на мене так.

Том похитав головою.

— П'ять секунд.

— Що?

— Ти протримався лише п'ять секунд без пригод.

— Новий рекорд.

Усі троє розсміялися.

За десять хвилин вони сиділи в кімнаті очікування.

На столі стояли пончики, кава й бутерброди, які приніс Алекс.

— Виходить справжній сніданок, — сказала Медді.

— Завдяки тобі, — відповів Том.

— І Брайану, — додав Алекс.

— До речі, де він?

— Якщо знаю Брайана, то зараз він десь сперечається з кимось про те, що сучасні машини вже не ті.

Медді засміялася.

— Він справді такий?

— Ще гірший, — усміхнувся Том.

Ніби почувши ці слова, двері майстерні відчинилися.

— Я все чув!

Усі троє одночасно повернулися.

На порозі стояв Брайан із термосом у руці.

— І, до речі, сучасні машини справді вже не ті!

У кімнаті вибухнув сміх.

Брайан поставив свій термос на стіл і вдихнув аромат кави.
— О, а сьогодні тут свято?
— Ні, — усміхнувся Алекс. — Просто Медді принесла пончики.
Брайан одразу взяв один.
— Якщо пончики безкоштовні, значить, це точно свято.
— Брайане! — засміялася Медді. — Ви навіть не запитали, чи можна.
— Дитино, у моєму віці треба користуватися кожною можливістю.
— Гарне виправдання.
— Найкраще.
Усі розсміялися.
Сніданок закінчився, і Том підвівся.
— Ну все, час працювати.
У цей момент його телефон задзвонив.
Він відповів.
— Так, слухаю.
Кілька секунд мовчки слухав співрозмовника.
Його обличчя стало серйознішим.
— Зрозумів. Виїжджаємо.
Він поклав слухавку.
— Щось трапилося? — запитав Алекс.
— У постійного клієнта машина заглухла просто посеред дороги. Потрібно її відбуксирувати.
— Я поїду.
— Добре.
Том узяв ключі від евакуатора.
— Поїхали.
— Я теж! — раптом сказала Медді.
Усі здивовано подивилися на неї.
— Навіщо? — усміхнувся Том.
— Ніколи не бачила, як працює евакуатор.
— Це не дуже захопливо.
— Звідки ти знаєш? Я ж не бачила.
Алекс тихенько засміявся.
— Босе, здається, у вас немає вибору.
Том похитав головою.
— Добре. Але за однієї умови.
— Якої?
— Ти не будеш мені заважати.
Медді приклала руку до серця.
— Урочисто обіцяю.
Брайан пирхнув.
— Я вже хвилююся.
За двадцять хвилин вони були на місці.
Біля узбіччя стояв старенький синій універсал.
Поряд ходив схвильований чоловік років шістдесяти.
— Томе! Добре, що приїхав.
— Доброго дня, пане Люку.
— Уже думав, доведеться тут ночувати.
— Зараз усе зробимо.
Том із Алексом почали готувати евакуатор.
Медді уважно спостерігала.
— Це складніше, ніж я думала.
— Ще й небезпечніше, — відповів Том. — Тому стій ось тут, подалі.
— Добре.
Вона слухняно відійшла

Поки чоловіки працювали, Медді розмовляла з паном Люком.
— Часто машина ламається?
— Та ні. Вона в мене ще міцна. Просто вже поважного віку.
— Як і її власник? — усміхнулася Медді.
Пан Люк голосно засміявся.
— Саме так.
За кілька хвилин Том закінчив кріпити автомобіль.
Він обернувся до Медді.
— Ну як? Не занудно?
— Ні!
— Справді?
— Я дізналася, що ремені евакуатора витримують величезну вагу, що машини теж можуть «образитися», якщо за ними не доглядати, і що Алекс постійно бурчить, коли працює.
— Я не бурчу! — обурився Алекс.
Брайан, який саме під'їхав своєю машиною перевірити, «чи вони ще живі», засміявся.
— Бурчиш.
— І ви туди ж?
— Це вже встановлений факт.
Усі знову засміялися.
Том глянув на Медді.
Вона з цікавістю розглядала евакуатор, ніби дитина нову іграшку.
І він упіймав себе на думці, що поруч із нею навіть звичайний робочий виїзд стає веселішим.
— Готові? — запитав він.
— Готові! — одночасно відповіли Алекс і Медді.
Том похитав головою.
— Чомусь мене це трохи лякає...
Медді весело засміялася.
— Даремно. Сьогодні жодного хаосу.
Брайан тихенько пробурмотів:
— Не треба було це вголос казати...
І ніби на підтвердження його слів, із найближчого дерева прямо на капот евакуатора впала велика соснова шишка.
Тук!
Усі завмерли.
Медді подивилася на шишку.
Потім на Брайана.
— Це не я.
Брайан із абсолютно серйозним обличчям кивнув.
— Вірю.
А вже за секунду вся компанія знову сміялася.