Розділ 10.Довіра має свої кольори.

— Готово.

Медді зробила крок назад і уважно подивилася на стіну.

Два дні роботи.

Десятки ескізів.

Літри фарби.

І безліч моментів, коли їй хотілося все перефарбувати.

Тепер перед нею була зовсім інша кімната.

Замість холодної білої стіни тепер тягнулася звивиста дорога, що йшла крізь гори до теплого світанку. Обабіч дороги квітнули польові квіти, а вдалині виднілися силуети автомобілів. Малюнок не був кричущим — він створював відчуття спокою, ніби нагадував, що кожна поїздка неодмінно приведе туди, куди потрібно.

Медді усміхнулася.

— Здається... вийшло.

Позаду почувся голос Емми.

— Не "вийшло".

Медді озирнулася.

Емма стояла біля дверей і не зводила очей зі стіни.

— Це неймовірно.

— Справді?

— Я ще жодного разу не бачила, щоб ти була настільки задоволена своєю роботою.

Медді тихо засміялася.

— Бо зазвичай я знаходжу сто недоліків.

— А зараз?

Вона ще раз оглянула малюнок.

— Зараз... ні.

Емма підійшла ближче й міцно обійняла подругу.

— Я пишаюся тобою.

— Дякую.

— Ну що, покличемо господаря?

Медді раптом занервувала.

— А якщо йому не сподобається?

— Тоді він нічого не розуміє в мистецтві.

— Еммо!

— Я серйозно.

У майстерні Том саме закінчував оформлювати документи.

До нього підійшла Емма.

— Томе.

— Так?

— Можеш зайти.

— Уже можна?

— Так.

— Медді дозволила?

— Особисто.

Том усміхнувся.

— Це офіційне запрошення?

— Саме так.

Він поклав ручку на стіл.

— Алекс, п'ять хвилин без мене.

— Є, босе.

Коли Том підійшов до дверей, Медді стояла спиною до нього.

Вона так хвилювалася, що постійно крутила в руках пензлик.

— Можна? — тихо запитав Том.

Медді глибоко вдихнула.

— Можна.

Він зробив кілька кроків.

І завмер.

Кімната змінилася до невпізнання.

Здавалося, ніби вона стала більшою, світлішою й теплішою.

Дорога на стіні ніби справді кликала вирушити в подорож.

Том мовчав.

Довго.

Медді почала нервувати.

— Якщо не подобається...

— Медді.

— Так?

Він повільно повернувся до неї.

— Це... набагато більше, ніж я собі уявляв.

Вона затамувала подих.

— Справді?

— Я навіть не знаю, що сказати.

— Це добре чи погано?

— Це дуже добре.

На обличчі Медді з'явилася така щира усмішка, що Том мимоволі усміхнувся у відповідь.

— Дякую, — тихо сказав він.

— За що?

— За те, що ти зробила це не просто як роботу.

Медді подивилася на стіну.

— Мені хотілося, щоб людям було затишно чекати тут.

— І в тебе вийшло.

Саме в цю мить двері майстерні відчинилися.

— Томасе!

— О ні... — тихо засміявся Алекс.

— Уже прийшов.

До майстерні впевнено зайшов літній чоловік із густою сивою бородою та в картатій сорочці.

— Доброго дня, ледарі!

— І вам доброго дня, пане Брайане, — відповів Алекс.

— Не називай мене паном. Я від цього старію.

— Вам шістдесят сім.

— От бачиш. А якби не "пан", було б лише шістдесят шість.

Усі засміялися.

Брайан підійшов до Тома й міцно потиснув йому руку.

— Як справи, хлопче?

— Добре.

— Брешеш.

— Чому?

— Бо в тебе надто спокійне обличчя. Значить, щось задумав.

Том лише похитав головою.

— Ходімо, покажу дещо.

— Якщо це не рахунок за ремонт, то із задоволенням.

Том відчинив двері до кімнати очікування.

Брайан зробив лише два кроки...

І присвиснув.

— Оце так...

Він довго розглядав стіну.

Потім повільно обернувся до Медді.

— Це ти намалювала?

— Так.

Брайан усміхнувся.

— Дівчинко... тепер сюди хочеться приходити навіть тоді, коли машина не зламалася.

Медді щиро розсміялася.

— Це найкращий комплімент.

— Ні.

Брайан підморгнув.

— Найкращий буде зараз.

Він перевів погляд на Тома.

— Якщо цей хлопець не цінуватиме таких людей поруч із собою, я особисто дам йому запотиличника.

— Брайане... — простогнав Том.

— Що? Я ж про талант говорю.

Алекс ледве стримував сміх.

Медді зробила вигляд, що уважно розглядає свою картину.

А Емма тихо прошепотіла:

— Здається, він мені вже подобається.

Брайан ще раз уважно оглянув розписану стіну.
Потім повільно склав руки на грудях.
— Томе.
— Що?
— Я до тебе як до рідного ставлюся?
— Ставишся.
— Тоді слухай старшу людину.
Том тяжко зітхнув.
— Уже починається...
— Не перебивай.
Алекс тихенько штовхнув Емму ліктем.
— Зараз буде лекція.
Емма ледь помітно усміхнулася.
— Люблю лекції Брайана.
— Я теж.
Брайан обвів усіх поглядом.
— Знаєте, що робить хорошу майстерню хорошою?
— Досвід? — припустив Алекс.
— Ні.
— Якісний інструмент?
— Ні.
— Чесні механіки? — запитав Том.
— Це теж важливо. Але найголовніше — люди.
Він легенько постукав пальцем по стіні.
— Клієнт може забути, скільки коштував ремонт. Але ніколи не забуде, як до нього ставилися.
У майстерні запала тиша.
— Ось тепер, — продовжив Брайан, — коли люди чекатимуть тут, вони почуватимуться не в сервісі, а в місці, де про них справді подбали.
Медді трохи ніяково усміхнулася.
— Дякую.
— Це тобі дякую.
У цей момент до майстерні зайшла молода жінка.
— Доброго дня. Я за своєю машиною.
— Зараз принесу документи, — відповів Том.
Поки він оформлював папери, жінка зайшла до кімнати очікування.
Минуло кілька секунд.
— Ого...
Вона вийшла назад із широкою усмішкою.
— Це новий дизайн?
— Так, — гордо відповів Алекс.
— Як вам?
— Дуже красиво.
Вона знову зазирнула до кімнати.
— Якщо чесно, мені навіть не хочеться йти.
Брайан тихенько прошепотів Томові:
— Бачиш?
Том лише усміхнувся.