Розділ 9.Найважливіші люди.

Ранок у майстерні почався незвично тихо.

Том відкрив ворота рівно о восьмій, поставив чашку чорної кави на свій стіл і, як завжди, переглянув список записаних автомобілів.

— Сім машин до обіду... — пробурмотів він. — Непогано.

За хвилину до майстерні зайшов Алекс.

— Доброго ранку, босе.

— Доброго.

— Сьогодні ви якийсь задумливий.

— Хіба?

— Так. Уже двічі налили каву без цукру...

Том мовчки подивився на нього.

— Я завжди п'ю без цукру.

Алекс розгубився.

— Точно... Це я ще не прокинувся.

Том усміхнувся.

— Помітно.

У цей момент двері майстерні відчинилися.

— Сину!

Том одразу впізнав цей голос.

— Мамо?

До майстерні зайшла невисока жінка років п'ятдесяти п'яти з теплою усмішкою. У руках вона тримала два великі контейнери.

— Я принесла вам обід.

Алекс радісно потер руки.

— Ви найкраща!

— Знову підлещуєшся?

— Ні. Просто говорю правду.

Жінка засміялася.

— Знаю я тебе.

Вона обійняла сина.

— Як ти?

— Добре.

— Знову забуваєш нормально їсти?

Том винувато усміхнувся.

— Буває.

— Не «буває», а постійно.

Алекс тихо прошепотів:

— Це правда.

Том кинув у нього ганчіркою.

— Зрадник.

Усі троє розсміялися.

— А тато де? — запитав Том.

— Поїхав на риболовлю.

— Один?

— Звісно ні. З сусідом. Каже, що ти постійно працюєш і не маєш часу.

На обличчі Тома промайнув легкий сум.

— Треба буде вибратися з ним.

— Треба, — м'яко відповіла мама. — Робота нікуди не втече.

Тим часом Медді сиділа у своїй майстерні, завершуючи новий ескіз.

У двері тихо постукали.

— Заходьте!

До кімнати увійшла жінка зі світлим волоссям і добрими очима.

— Мамо!

Медді одразу підбігла й міцно її обійняла.

— Привіт, сонечко.

— Як ти?

— Добре. Вирішила перевірити, чи ти ще не померла з голоду.

Вона поставила на стіл пакет із домашньою випічкою.

— Ви з татом змовилися?

— Чому?

— Бо він учора теж привозив мені їжу.

— І правильно робив.

Медді засміялася.

— Я їм!

Саме в цю мить її живіт голосно забурчав.

Мама мовчки подивилася на доньку.

— Зараз поясню.

— Не треба.

Вона дістала з пакета ще теплі пиріжки.

— Сідай.

— Добре...

Медді слухняно сіла за стіл.

— От бачиш, — усміхнулася мама. — Тобі двадцять три, а ти досі не можеш згадати про обід.

— Я просто захоплююся роботою.

— Це я знаю.

Вона з любов'ю поправила доньці пасмо волосся.

— Ти завжди була такою.

— Якою?

— Коли малюєш, забуваєш про весь світ.

Медді усміхнулася.

— Це погано?

— Ні.

Мама ніжно взяла її за руку.

— Просто я хвилююся, щоб ти не залишилася в тому світі сама.

Медді уважно подивилася на маму.

— Я не сама.

— Є Емма.

— Так.

— І...

Мама хитро усміхнулася.

— Той симпатичний механік.

Медді ледь не вдавилася чаєм.

— Мамо!

— Що?

— Ми друзі.

— Авжеж.

— Справді.

— Я тобі вірю.

Але усмішка мами говорила зовсім інше.

Медді лише закотила очі.

— Ви всі сьогодні змовилися...

Після того як мама поїхала, Медді ще довго стояла посеред майстерні.

На столі залишився пакет із домашніми пиріжками, а поруч — недопита чашка чаю.

Вона усміхнулася сама до себе.

— Мами ніколи не змінюються...

Пікассо ліниво вистрибнув на підвіконня й голосно нявкнув.

— Так-так, знаю. Зараз поїм.

Вона взяла пиріжок і повернулася до роботи.

Попереду чекало замовлення для автомайстерні Тома, і їй хотілося, щоб усе вийшло ідеально.

На великому аркуші почали з'являтися перші ескізи.

Вона малювала автомобілі, гори, звивисту дорогу, польові квіти й невеликий напис, який мав нагадувати клієнтам, що будь-яка подорож починається з першого кілометра.

— Ні... Це не те.

Медді відклала олівець.

Зім'яла один аркуш.

Потім другий.

І третій.

Пікассо уважно стежив за тим, як біля його лап виростає паперова гора.

— Не дивись так.

Кіт демонстративно сів на новий чистий аркуш.

— Це саботаж.

Пікассо навіть не ворухнувся.

Медді засміялася.

— Добре, переміг.

Вона почухала його за вушком і взяла інший блокнот.

Через пів години ескіз нарешті був готовий.

— Ось тепер подобається.

Тим часом Том закрив автомайстерню трохи раніше.

— Босе, ви вже йдете? — здивувався Алекс.

— Так.

— Захворіли?

— Ні.

— Тоді що сталося?

— Мама запросила на вечерю.

Алекс театрально поклав руку на серце.

— Домашня вечеря...

— Не заздри.

— Уже заздрю.

Том засміявся.

— До понеділка.

— Гарного вечора!

Будинок батьків майже не змінився.

Той самий сад.

Ті самі квіти біля ґанку.

І той самий запах яблучного пирога, який мама пекла майже щонеділі.

Щойно Том переступив поріг, його міцно обійняла мама.

— Нарешті приїхав.

— Привіт.

— Мий руки й сідай за стіл.

— Як скажеш.

Із вітальні почувся знайомий голос:

— А я казав, що він приїде.

— Привіт, тату.

Батько саме розкладав на столі фотографії з ранкової риболовлі.

— Дивись, який короп.

— Гарний улов.

— Наступного разу поїдеш зі мною.

Том усміхнувся.

— Обіцяю.

— Ловлю тебе на слові.

За вечерею говорили про все.

Про сусідів.

Про нову крамницю біля будинку.