Розділ 8.Хаос завітав у майстерню.

Минув тиждень після їхньої «просто кави».

Життя ніби повернулося до звичного ритму.

Том працював у майстерні.

Медді малювала нову серію картин.

Алекс, як і раніше, безуспішно намагався завести розмову з Еммою, яка ввічливо відповідала лише кількома словами й одразу знаходила собі інше заняття.

Він не ображався.

Том це помічав.

— Ти впертий, — сказав він одного ранку, коли вони міняли гальмівні диски.

— Є трохи.

— Більше, ніж трохи.

Алекс усміхнувся.

— А якщо людина мені подобається, що робити?

— Нічого.

— У сенсі?

— Не тиснути.

— І все?

— Якщо захоче — сама підійде.

Алекс задумливо кивнув.

— Добре... Спробую.

Том ледь усміхнувся.

— Оце вже схоже на розумне рішення.

Тим часом у художній майстерні Медді панував... контрольований безлад.

Принаймні вона так це називала.

Полотна стояли біля стін.

Пензлі сушилися в банках.

На столі лежали десятки ескізів.

Емма зайшла всередину й одразу зупинилася.

— Я навіть боюся запитати...

— Про що?

— Як ти тут щось знаходиш?

Медді здивовано подивилася на подругу.

— Дуже легко.

Вона впевнено підійшла до столу.

— Зараз покажу.

Медді простягнула руку...

І завмерла.

— Дивно...

— Що шукаєш?

— Великий альбом із ескізами.

— І?

— Він був ось тут.

Емма схрестила руки.

— Почалося.

— Ні-ні. Я точно пам'ятаю.

Десять хвилин вони перевертали майстерню догори дриґом.

Медді заглядала під стіл, відкривала шафи, перевіряла полиці, навіть зазирнула в холодильник.

— Не запитуй...

— І не збиралася.

— Раптом я поклала його туди разом із бутербродом.

Емма розсміялася.

— Ти невиправна.

Раптом Медді застигла.

— Ой...

— Знайшла?

— Здається...

Вона швидко підійшла до мольберта, на якому стояло велике полотно, акуратно відсунула його вбік...

І за ним лежав той самий альбом.

Медді винувато усміхнулася.

— Учора поставила його сюди, щоб «точно не загубити».

Емма кілька секунд мовчала.

Потім розсміялася так голосно, що навіть кіт Пікассо підняв голову.

— Це вже класика!

— Зате він знайшовся.

— Медді, одного дня ти загубиш саму себе.

— Не загублю.

— Чому?

— Бо ти мене знайдеш.

Емма похитала головою й усміхнулася.

— Тут навіть сперечатися марно.

Саме в цей момент задзвонив телефон Медді.

На екрані висвітилося ім'я Том...

Телефон Медді продовжував дзвонити.
— Відповідай, — сказала Емма, сідаючи на старий диван.
— Думаєш?
— Якщо він телефонує, значить, щось потрібно.
Медді кивнула й натиснула кнопку відповіді.
— Привіт.
— Привіт, Медді. Не заважаю?
— Ні, якраз... шукала ескізи.
Емма, почувши це, тихенько фиркнула.
Том засміявся.
— І знайшла?
— Не питай.
— Тоді навіть не буду.
— Правильне рішення.
На кілька секунд між ними запанувала легка тиша.
— Насправді я телефоную у справі, — сказав Том.
— Слухаю.
— Пам'ятаєш, після фестивалю ти казала, що іноді розписуєш стіни?
— Так.
— У нас є кімната очікування для клієнтів. Вона... скажімо так, дуже нудна.
— Наскільки нудна?
— Настільки, що навіть кава там здається сумнішою.
Медді розсміялася.
— Це серйозна проблема.
— Я теж так думаю.
— І що ти пропонуєш?
— Хочу, щоб ти її розмалювала. Так, як сама відчуєш. Без жорстких вимог.
Медді на мить замовкла.
— Ти справді готовий довірити мені стіну?
— Після того, що ти зробила на фестивалі? Так.
— А якщо не сподобається?
— Сподобається.
— Звідки така впевненість?
— Бо я вже бачив, як ти працюєш.
Від цих слів Медді стало тепло.
— Добре.
— Значить, погоджуєшся?
— Так.
— Коли тобі буде зручно?
— Завтра після обіду.
— Домовилися.
— До зустрічі, Томе.
— До завтра, Медді.
Вона поклала слухавку.
Емма уважно дивилася на неї.
— Ну?
— У мене є замовлення.
— Від механіка.
— Від власника автомайстерні.
— Ага, звичайно.
Медді кинула в подругу маленьку подушку.
— Не починай.
Емма легко її впіймала.
— Я мовчу.
— І правильно.

Наступного дня Медді стояла перед входом до автомайстерні з великим рюкзаком, у якому були пензлі, фарби та ескізи.
— Ну що, Пікассо... — прошепотіла вона сама до себе. — Побажай мені удачі.
Вона глибоко вдихнула й зайшла всередину.
Першим її помітив Алекс.
— Медді!
— Привіт!
— Бос! Художниця прийшла!
З глибини майстерні почувся голос Тома:
— Уже йду!
За кілька секунд він вийшов, витираючи руки рушником.
— Привіт.
— Привіт.
— Готова перетворити нашу сумну кімнату?
— Якщо ти готовий пережити творчий безлад.
— Я вже морально підготувався.
— Це ти зараз так думаєш.
Він усміхнувся.
— Ходімо, покажу фронт робіт.
Том відчинив двері до кімнати очікування.
Усередині стояли кілька темно-сірих диванів, старий журнальний столик, автомат із кавою та білі порожні стіни.
Медді повільно оглянула приміщення.
Її очі одразу загорілися.
— У мене вже є ідея.
— Настільки швидко?
— Так.
Вона обернулася до Тома.
— Але є одна умова.
— Яка?
Медді загадково усміхнулася.
— Поки я працюю, ти не маєш права заглядати сюди.
Том здивовано підняв брову.
— Узагалі?
— Узагалі.
— Це вже підозріло.
— Так цікавіше.
Том кілька секунд дивився на неї, а потім простягнув руку.
— Домовилися.
Медді потиснула її.
— Домовилися.
Алекс, який випадково почув їхню розмову, тихенько пробурмотів:
— Я даю боссу максимум... дві години.
— Я все чую, — не обертаючись сказав Том.
— Я й не сумнівався.
Усі троє розсміялися...