Розділ 7.Просто кава

Субота видалася напрочуд теплою.

Том поглянув на годинник.

Без десяти третя.

Він стояв біля невеликої кав'ярні в центрі міста, тримаючи в руках паперовий стаканчик із чорною кавою.

Сам не розумів, чому прийшов на десять хвилин раніше.

— Це ж просто кава, — тихо сказав він сам собі.

— Босе?

Том озирнувся.

Повз проходив Алекс із пакетом із супермаркету.

— Ви що тут робите?

— П'ю каву.

Алекс перевів погляд на другий порожній стілець біля столика.

— Ага...

— Що "ага"?

— Просто п'єте каву... і дивитесь на годинник кожні тридцять секунд?

Том мовчки зробив ковток.

— Ти кудись поспішав?

— Уже йду.

Алекс хитро посміхнувся.

— Гарної... кави.

Він швидко зник за рогом, поки Том не встиг нічого відповісти.

— Колись я його звільню...

Та навіть він знав, що не зробить цього.

За кілька хвилин до кав'ярні підбігла Медді.

На диво — вчасно.

І це вже було маленьким дивом.

Вона помітила Тома й усміхнулася.

— Привіт!

— Привіт.

— Довго чекаєш?

Том на мить замислився.

— Хвилин... дві.

Насправді — майже дванадцять.

— Тоді я молодець.

— Сьогодні так.

— Запам'ятай цей день.

— Уже.

Вона засміялася.

— Ходімо?

— Ходімо.

Вони зайшли до затишної кав'ярні.

Усередині пахло свіжою випічкою, ваніллю та меленою кавою.

Медді одразу розгубилася.

— Тут стільки всього...

— Обирай.

— Не можу.

— Чому?

— Бо хочу все.

Том усміхнувся.

— Це проблема.

— Велика.

Вони стали в чергу.

— Ти що будеш? — запитав Том.

— Капучино... ні, лате... хоча...

Вона уважно читала меню.

— А може чай?

Том терпляче чекав.

— Або какао...

Бариста вже ледь стримував усмішку.

— Медді.

— Що?

— Дихай.

Вона розсміялася.

— Добре. Капучино.

— Остаточно?

— Так.

Через секунду вона тихо додала:

— Мабуть...

Том похитав головою.

— Один капучино.

— І чорну каву, — сказав він баристі.

Замовлення було зроблено.

— Бачиш? — усміхнувся Том. — Ми впоралися.

— Це була командна робота.

Вони взяли свої напої й сіли біля великого вікна.

На вулиці неспішно прогулювалися люди.

Десь удалині сміялися діти.

Між Томом і Медді запанувала легка, зовсім не незручна тиша.

— Знаєш... — першою заговорила Медді. — Я рада, що ми зустрілися.

Том кивнув.

— Я теж.

Кілька хвилин вони мовчки пили каву, спостерігаючи за людьми за вікном.

Дивно, але ця тиша не здавалася незручною.

Навпаки.

Наче вони були знайомі вже давно.

— То розкажи про себе, — порушила мовчанку Медді. — Я знаю тільки те, що ти любиш порядок, каву без цукру і машини.

Том усміхнувся.

— Це вже немало.

— Але мені цікаво більше.

Він задумався.

— Мій батько теж був механіком.

— Справді?

— Так. Саме він навчив мене ремонтувати машини. Коли мені було дванадцять, я вже міг самостійно замінити масло.

— А я в дванадцять років малювала принцес на шпалерах.

Том засміявся.

— Батьки були в захваті?

— Особливо тато. Він сказав, що тепер наша спальня схожа на музей сучасного мистецтва.

— І що було далі?

— Мені виділили величезний ватман... і суворо заборонили чіпати стіни.

— Розумне рішення.

— Ага. Правда, через тиждень я випадково розмалювала холодильник.

Том похитав головою.

— Медді...

— Що? Мені було десять.

— Це багато що пояснює.

Вони обоє засміялися.

— А ти завжди хотіла бути художницею? — запитав Том.

Медді одразу стала серйознішою.

— Завжди.

Вона провела пальцем по краю чашки.

— Пам'ятаю, у дитинстві мама подарувала мені маленький набір фарб. Найдешевший. Але для мене він був наче скарб.

— І що ти намалювала?

— Нашого кота.

— Схожий був?

— Ні.

— Зовсім?

— Він був зелений.

Том не втримався від сміху.

— Чому зелений?

— Бо сіра фарба закінчилася.

— Логічно.

— От бачиш.

Вона всміхнулася.

— Але мама повісила той малюнок на холодильник.

— Бо пишалася тобою.

Медді кивнула.

— Так. Вона завжди казала, що талант важливий. Але ще важливіше — не боятися робити те, що любиш.

Том уважно слухав.

— Гарні слова.

— Вони досі допомагають мені.

До їхнього столика підійшла літня офіціантка.

— Перепрошую, молоді люди.

— Так?

— У нас сьогодні залишився останній шматочок шоколадного торта. Зазвичай його замовляють закохані пари...

Медді й Том одночасно здивовано переглянулися.

— Ой, ні-ні! — швидко сказала Медді. — Ми не...

Том теж усміхнувся.

— Ми просто друзі.

Офіціантка доброзичливо засміялася.

— Звісно-звісно. Я вже сорок років працюю в кав'ярні. Таке «просто друзі» бачила багато разів.

Вона підморгнула й пішла.

За столиком запала тиша.

Медді сховала обличчя за чашкою.

— Це було трохи незручно.

— Трохи.

Вони перезирнулися.

І одночасно розсміялися.

— Ну що? — запитав Том.

— Що?

— Замовимо той торт?

— Але ж його їдять закохані.

— А ми зламаємо традицію.

Медді усміхнулася.

— Домовилися.

Через кілька хвилин перед ними стояла тарілка з великим шматком шоколадного торта.

— Одну виделку? — здивувалася Медді.

— Здається, офіціантка вирішила не змінювати своєї думки.

— Ох...