Розділ 6.Не всі рани видно.

Наступного ранку територія біля автомайстерні більше нагадувала маленьке свято, ніж будівельний майданчик.

Волонтери розставляли столи з дитячими іграми, на сцені перевіряли звук, а Медді уважно поправляла останні деталі своєї величезної декорації.

Вона відійшла на кілька кроків і задоволено усміхнулася.

— От тепер ідеально.

— Якщо ти ще хоч щось поправиш, то взагалі перемалюєш усе заново, — почувся позаду голос Емми.

Медді засміялася.

— Ти мене надто добре знаєш.

Емма простягнула їй пляшку води.

— Перерва.

— Слухаюся.

У цей час біля воріт майстерні Алекс нервово пригладжував волосся.

Том саме закривав капот автомобіля, коли помітив дивну поведінку свого механіка.

— Алекс.

— Так, босе?

— Ти вже п'ять хвилин дивишся в один бік.

— Неправда.

— Правда.

— Просто...

— Просто?

Алекс тихо зітхнув.

— Он та дівчина...

Том подивився в той самий бік.

Емма саме допомагала волонтерам розкладати коробки.

— Подруга Медді?

— Так...

— І?

— Вона мені подобається.

Том повільно перевів погляд на Алекса.

— Серйозно?

— Дуже.

— Ти ж її навіть не знаєш.

— Саме тому хочу познайомитися.

Том ледь усміхнувся.

— Тоді підійди й познайомся.

— Так просто?

— Так.

Алекс нервово засміявся.

— Вам легко казати.

— Чому?

— Бо ви спокійний.

Том хотів щось відповісти.

Але згадав, як кілька днів тому хвилин десять думав, чи варто запрошувати Медді на каву.

— Гаразд... не завжди.

— Добрий день.

Емма обернулася.

Перед нею стояв Алекс із двома паперовими стаканчиками.

— Це вам.

Вона здивовано подивилася на каву.

— Мені?

— Так.

— Чому?

— Просто захотів пригостити.

Емма кілька секунд мовчала.

Потім чемно усміхнулася.

— Дякую.

Алекс відчув, як серце забилося швидше.

Вона взяла стаканчик.

Він уже хотів щось сказати.

Але Емма спокійно простягнула каву волонтерці, яка стояла поруч.

— Тримай. Ти з самого ранку на ногах.

— Дякую! — щиро зраділа дівчина.

Алекс так і залишився стояти зі своїм стаканчиком у руці.

Емма навіть не помітила його розгубленого погляду.

— Перепрошую, мені ще потрібно допомогти Медді.

І пішла.

Алекс лише тихо видихнув.

— Ну... початок не дуже.

За всім цим спостерігали Том і Медді.

— Мені здається, він закохався, — тихо сказала Медді.

— Мені теж.

— А Емма навіть не звернула уваги.

Том на мить замовк.

— Вона завжди така?

Медді перестала усміхатися.

— Ні...

— Тоді що сталося?

Медді сумно подивилася на подругу.

— Два роки тому вона збиралася заміж.

Том уважно слухав.

— За тиждень до заручин вона випадково дізналася, що її хлопець уже давно зраджує їй із іншою.

Том насупився.

— Після цього Емма сказала лише одну фразу...

— Яку?

— «Я більше ніколи не дозволю чоловікові зробити мені боляче.»

Том мовчки перевів погляд на Алекса, який усе ще дивився вслід Еммі.

— Схоже, легко йому не буде...

Медді сумно всміхнулася.

— Зовсім нелегко.

І саме в цей момент Алекс, намагаючись не показати свого розчарування, глибоко вдихнув і знову взявся до роботи.

До початку фестивалю залишалася трохи більше години.

Майданчик наповнювався людьми. Волонтери бігали з останніми приготуваннями, на сцені музиканти перевіряли мікрофони, а діти, які прийшли раніше, вже нетерпляче заглядали за огорожу.

Том саме допомагав встановити дерев'яний стенд, коли почув знайомий голос.

— Томе!

Він обернувся.

До нього швидко йшла Медді, тримаючи в руках коробку з маленькими баночками фарби.

— Можеш допомогти?

— Звісно.

Він узяв коробку, ніби вона нічого не важила.

— Куди нести?

— До столу біля сцени.

Вони йшли поруч.

Не поспішаючи.

І хоча мовчали, ця тиша вже не була незручною.

— Дякую, що погодився провести фестиваль тут, — тихо сказала Медді.

— Мені самому цікаво. Майстерня ще ніколи не бачила стільки повітряних кульок.

Вона засміялася.

— Тобі личить трохи хаосу.

— Не звикай.

— Уже пізно.

Він лише усміхнувся.

Неподалік Алекс знову збирався з духом.

— Добре, цього разу все буде нормально, — пробурмотів він собі.

Він підійшов до Емми, яка саме прикрашала стіл кольоровими стрічками.

— Можна допоможу?

— Якщо хочеш.

Вона навіть не підняла голови.

Алекс мовчки почав зав'язувати банти.

Кілька хвилин вони працювали поруч.

— Гарно виходить, — сказав він.

— Це Медді придумала.

— А ти?

— Я просто допомагаю.

Знову запала тиша.

Алекс ніяково почухав потилицю.

— Ти давно дружиш із Медді?

— Із першого курсу університету.

— Значить, знаєш усі її пригоди?

Емма вперше ледь усміхнулася.

— Навіть більше, ніж хотіла б.

— Вона завжди така?

— Такою народилася.

— Мені здається, вона здатна випадково загубитися у власній квартирі.

— Було один раз.

Алекс здивовано розсміявся.

— Серйозно?

— Вона заснула в майстерні, а прокинувшись, вирішила, що потрапила не до себе додому.

Він уже не стримував сміх.

— Неймовірно.

На мить Емма теж усміхнулася.

Алекс помітив це.

І зрозумів, що її усмішка зовсім інша.

Набагато стриманіша, ніби вона давно відучила себе радіти без причини.

— Гарна усмішка, — тихо сказав він.

Емма одразу стала серйозною.