Розділ 5.Послуга,від якої неможливо відмовитись.

Дощ ішов із самого ранку.

Не злива, а той тихий літній дощ, який змушує місто прокидатися повільніше. На дорогах блищав мокрий асфальт, люди поспішали під парасолями, а в повітрі пахло свіжістю.

Медді стояла біля великого полотна й задоволено усміхалася.

— Ну ось... Нарешті.

Вона зробила останній мазок і відклала пензель.

Цього разу на картині не було жодного механіка.

Лише квітучий лавандовий пагорб.

— Молодець, Медді.

Пікассо, який спав у старому кріслі, навіть не відкрив очей.

— Дякую за підтримку.

Телефон завібрував.

На екрані висвітилося ім'я Емма.

— Привіт.

— Медді, ти вдома?

— Так.

— Мені потрібна твоя допомога.

— Щось сталося?

— Пам'ятаєш мою кузину Софі?

— Ту, яка організовує благодійні заходи?

— Саме вона. У них завтра фестиваль для дітей. Художник, який мав оформити фотозону, захворів.

— І?

— Софі просить тебе допомогти.

Медді навіть не замислилася.

— Звичайно.

— Я знала, що ти погодишся.

— А що потрібно робити?

— Намалювати великий фон, оформити стенди й допомогти з декораціями.

— Звучить цікаво.

— Я скину адресу.

— Домовилися.

Після дзвінка Медді швидко відкрила повідомлення.

Вона прочитала адресу.

І застигла.

— Ні...

Вона прочитала ще раз.

Ті самі слова.

Автомайстерня "Том Моторс".

— Стоп...

Виявилося, благодійний фестиваль проводитимуть на великому майданчику поруч із автомайстернею, а Том дозволив організаторам використати свою територію для дитячого свята.

Медді кілька секунд мовчала.

— Яка ймовірність?..

Пікассо ліниво відкрив одне око.

— Не дивись так.

Кіт голосно нявкнув.

— Так, я теж думаю, що це підозріло.

У цей самий час Том стояв посеред майстерні, уважно слухаючи молоду жінку, яка тримала в руках планшет із планом заходу.

— Дякую, що погодилися нам допомогти, — сказала вона.

— Немає за що.

— Для дітей це дуже важливо.

— Якщо територія майстерні може стати в пригоді, то чому ні?

Жінка усміхнулася.

— До речі, художниця приїде сьогодні після обіду, щоб усе підготувати.

— Добре.

— Кажуть, вона дуже талановита.

— Чудово.

— Її звати...

У цей момент Тома покликав Алекс.

— Босе!

— Перепрошую.

Том відійшов, так і не почувши імені.

Після обіду Медді завантажила в машину Емми банки з фарбою, мольберт, складні драбини, рулони тканини та кілька коробок із прикрасами.

— Ми точно все взяли? — запитала Емма.

— Здається, так.

— Ти якась тиха.

— Просто думаю.

— Про механіка?

Медді закотила очі.

— Ні.

— Брешеш.

— Трохи.

Емма голосно засміялася.

— Ти знаєш, що він теж там буде?

— Знаю.

— Хвилюєшся?

Медді чесно замислилася.

— Трішки.

— Це нормально.

Вона завела машину.

— Головне — сьогодні нічого не перевернути.

Медді впевнено кивнула.

— Обіцяю.

Емма ледь стримала сміх.

— Чомусь після твоїх обіцянок я починаю нервувати ще більше.

За двадцять хвилин вони звернули на знайому вулицю.

Попереду вже виднілася автомайстерня.

Медді глибоко вдихнула.

— Ну що...

Емма припаркувала машину біля великого майданчика поруч із автомайстернею.

Усюди панувало пожвавлення.

Волонтери переносили столи, розвішували кольорові прапорці, надували повітряні кульки, встановлювали сцену для дитячих виступів.

Медді обережно вийшла з машини й глибоко вдихнула.

— Тут буде красиво.

— Особливо якщо ти нічого не зламаєш, — усміхнулася Емма.

— Дуже смішно.

Вони відкрили багажник і почали діставати коробки.

У цей момент із майстерні вийшов Алекс.

Побачивши Медді, він широко усміхнувся.

— Та невже!

Медді теж усміхнулася.

— Привіт.

— Я вже почав думати, що бос вигадав вас.

— Як бачиш, існую.

— Це чудова новина.

Емма з цікавістю подивилася на нього.

— Ви знайомі?

— Авжеж. Медді вже стала легендою нашої майстерні.

— Алекс! — почулося неподалік.

— Ой... Згадали.

До них наближався Том.

Він ішов швидким кроком, переглядаючи якісь папери.

— Алекс, перевір, чи привезли...

Він підняв голову.

І завмер.

— Медді?

Вона ніяково усміхнулася.

— Привіт.

Кілька секунд вони просто дивилися одне на одного.

Першим отямився Алекс.

— Босе, це і є наша художниця.

Том перевів погляд на коробки з фарбами, потім знову на Медді.

— То це ти оформлюватимеш фестиваль?

— Якщо ти не проти.

— Я?

Він ледь усміхнувся.

— Територія вже не моя. Сьогодні вона належить дітям.

Ця відповідь чомусь дуже сподобалася Медді.

— Що потрібно перенести? — запитав Том.

— Ні-ні, ми самі.

Він глянув на величезні коробки.

— Серйозно?

— Ну...

Медді подивилася на одну коробку.

Потім спробувала її підняти.

Коробка навіть не ворухнулася.

Вона зробила вигляд, що так і було задумано.

Том усміхнувся.

— Я допоможу.

— Але...

— Не сперечайся.

Він легко підхопив одразу дві коробки.

Медді тихенько прошепотіла до Емми:

— Він завжди такий?

— Який?

— Надійний...

Емма ледь усміхнулася.

— Схоже, так.

За пів години майданчик почав змінюватися.

Медді працювала так захоплено, що майже нікого не помічала.

Вона швидко наносила перші мазки на величезне полотно.

Яскраве небо.

Кольорові повітряні кулі.