Розділ 4.Тиша.

Минуло три дні.

Три абсолютно звичайні дні.

Принаймні так здавалося Тому.

Він, як завжди, прокидався о сьомій ранку, заварював міцну чорну каву, переглядав розклад записів і їхав до автомайстерні. Його життя багато років нагадувало годинниковий механізм: усе працювало чітко, без запізнень і несподіванок.

Саме так йому подобалося.

І саме тому він ніяк не міг зрозуміти, чому останні три дні щось було... не так.

— Доброго ранку, босе! — весело привітався Алекс, коли Том зайшов до майстерні.

— Ранок.

— Ви сьогодні якийсь задумливий.

— Ні.

— Є.

— Немає.

Алекс усміхнувся.

— Якщо ви ще раз скажете "ні", я повірю.

Том мовчки забрав у нього планшет із записами.

— Що в нас сьогодні?

— Два планових техогляди, одна заміна двигуна, три діагностики... і пан Морріс, який знову буде доводити, що стукіт у машині "сам мине".

— Не мине.

— Я знаю.

Том уважно переглядав записи, але думки вперто поверталися зовсім не до роботи.

Він згадав, як Медді стояла посеред майстерні з винуватою усмішкою після історії з кавомашиною.

Потім — як вона бігла за золотистим ретривером.

Потім — як сміялася.

Він раптом усвідомив, що вже кілька хвилин дивиться на одну й ту саму сторінку.

— Босе?

— Що?

— Ви вже хвилину читаєте один рядок.

— Замислився.

— Про художницю?

Том повільно підняв голову.

— Алекс.

— Що?

— У тебе багато роботи.

— Це не відповідь.

— Саме вона.

Алекс лише засміявся й пішов до підйомника.

Том похитав головою.

— Неможливо працювати з цією людиною...

За кілька кілометрів від майстерні Медді стояла перед величезним білим полотном.

У майстерні панувала тиша.

Сонячне світло падало крізь високі вікна, освітлюючи десятки баночок із фарбою, пензлі та вже готові картини.

Вона любила ці ранки.

Саме в такі моменти народжувалися її найкращі роботи.

— Ну що, Пікассо, — звернулася вона до кота, який розлігся просто на дивані. — Сьогодні створимо щось особливе.

Кіт навіть не ворухнувся.

— Дякую за підтримку.

Медді занурила пензель у синю фарбу.

Потім у білу.

Перший мазок.

Другий.

Третій.

Вона відступила на кілька кроків.

— Гарний початок...

За годину на полотні вже вимальовувався морський берег.

Медді усміхнулася.

— Мені подобається...

Вона хотіла додати силует самотнього маяка.

Але рука чомусь сама повела пензель зовсім в інший бік.

За кілька хвилин на полотні з'явилися обриси чоловіка.

Високого.

Широкоплечого.

Із трохи розкуйовдженим темним волоссям.

Медді застигла.

— Ні...

Вона уважно подивилася на картину.

— Та невже...

Пікассо ліниво підійшов ближче.

Подивився на полотно.

Потім на Медді.

— Навіть не починай.

Кіт голосно нявкнув.

— Це випадковість.

Ще одне "няв".

— Серйозно.

Кіт сів і почав вилизувати лапу.

— Добре, може... не зовсім випадковість.

Вона засміялася сама із себе.

— Я малювала море. То як тут опинився Том?

Її щоки злегка порожевіли.

— Дивно...

Вона обережно провела пальцями по ще вологій фарбі.

— І чому я весь час про нього думаю?

За вікном тихо шумів літній вітер.

А в іншому кінці міста Том саме ловив себе на тій самій думці.

Том ніколи не вірив у слова «думки матеріальні».

Він вірив у важку працю.

У чесність.

У те, що будь-яку проблему можна вирішити, якщо правильно підібрати інструмент.

Але вже третій день поспіль одна проблема ніяк не піддавалася ремонту.

Вона мала карі очі, постійно забувала речі, сміялася з власних невдач і чомусь оселилася в його голові.

— Босе!

Голос Алекса повернув його до реальності.

— Клієнт чекає.

— Уже йду.

До майстерні саме заїхав постійний клієнт — містер Гарріс.

— Томе, доброго дня.

— Вітаю. Що цього разу?

— Машина дивно стукає.

Том відкрив капот і почав уважно оглядати двигун.

Його руки працювали автоматично.

Він чув кожен незвичний звук, одразу помічав навіть найменші несправності.

Саме тому його майстерню так цінували.

— Алекс, ключ на сімнадцять.

У відповідь...

Тиша.

— Алекс?

— Так, босе?

— Ключ.

— Уже несу.

Алекс підійшов ближче й, простягаючи інструмент, усміхнувся.

— Ви знову замислилися.

— З чого ти взяв?

— Ви вже вдруге просите ключ, який тримаєте в руці.

Том подивився на власну долоню.

Ключ і справді був там.

Він тяжко зітхнув.

— Нікому не кажи.

— Пізно.

— Алекс...

— Я мовчу.

Хлопець відійшов, ледве стримуючи сміх.

Після обіду майстерня трохи спорожніла.

Механіки розійшлися на перерву.

Том залишився в кабінеті сам.

На столі лежав блокнот із замовленнями.

Поруч — рахунки.

І маленький шарж.

Той самий.

Медді намалювала його всього за хвилину, але чомусь цей малюнок так і залишився стояти біля комп'ютера.

Том узяв його до рук.

На папері він був намальований із серйозним обличчям, величезним гайковим ключем і написом:

«Найсерйознішому механіку міста».

Він мимоволі усміхнувся.

— Дивна дівчина...

— Гарний малюнок.

Том здригнувся.

У дверях стояла його молодша сестра Софі.

Двадцятишестирічна, життєрадісна й дуже допитлива.

— Ти давно тут?

— Достатньо, щоб побачити, як ти усміхаєшся до шматка паперу.

Том відклав малюнок.

— Це подарунок від клієнтки.

— Клієнтки?

Софі хитро примружилася.

— Симпатичної?

— Софі...

— Що?

— Не починай.

Вона сіла навпроти.

— Я ж тебе знаю.

— Невже?

— За останні два роки ти не зберіг жодної листівки від клієнтів.

— І що?

— А цей малюнок стоїть у рамці.