Розділ 3.Собака,який вирішив усе за них.

Ранок у майстерні Тома починався однаково вже багато років.

О сьомій тридцять він відчиняв ворота.

О сьомій сорок перевіряв список записів.

О сьомій сорок п'ять пив першу каву.

А о восьмій уже працював.

Порядок.

Чіткість.

Жодних несподіванок.

Саме так Том любив жити.

— Босе! — почувся голос його помічника.

Том навіть не підняв голови від документів.

— Що сталося, Алекс?

— Нічого.

— Тоді чому ти так кричиш?

— Хотів перевірити, чи ви сьогодні в гарному настрої.

Том глянув на нього.

— І який висновок?

— Даремно перевірив.

Інші механіки засміялися.

— Працюйте, — коротко відповів Том.

— Так, босе.

Алекс, наймолодший працівник майстерні, був повною протилежністю Тома. Йому було двадцять п'ять, він жартував без упину й був переконаний, що життя надто коротке, щоб бути серйозним.

Він підійшов ближче й поставив перед Томом стаканчик із кавою.

— Тримайте.

— Дякую.

— До речі...

— М-м?

— Та художниця більше не приходила?

Том зробив ковток кави.

— Ні.

— Шкода.

— Чому?

— З нею весело.

— Весело?

— Так. За два дні вона встигла впасти, розсипати коробки, зламати кавомашину...

— Не зламати.

— Майже зламати.

— ...

— ...і мало не потрапити під вашу машину.

Том мовчки дивився на нього.

— Ви багато про неї думаєте, босе?

— Ні.

— Тоді чому усміхаєтесь?

Том насупився.

— Я не усміхаюся.

— Уже ні.

Тим часом Медді поспішала до арт-студії, де проводила майстер-класи для дітей.

У руках вона несла великий пакет із фарбами, коробку з пензлями та папку з малюнками.

— Сьогодні все буде добре, — тихо сказала вона.

Поруч ішла Емма.

— Кожного разу, коли ти так кажеш, стається щось дивне.

— Неправда.

— Пам'ятаєш, як ти сказала це перед тим, як випадково намалювала веселку на сукні директорки галереї?

— То була гарна веселка.

— Медді...

— Добре.

Вони розсміялися.

Раптом попереду почувся гучний гавкіт.

— Гав! Гав! Гав!

До них мчав великий золотистий ретривер.

Без повідця.

І явно дуже щасливий.

— Який милий! — вигукнула Медді.

— Медді, не...

Але було пізно.

Собака вже стрибнув до неї.

— Привіт, красунчику!

Він почав радісно виляти хвостом.

А потім...

Схопив зубами її шарф.

— Гей!

І помчав.

— Стій!

Медді кинулася за ним.

— Медді! — закричала Емма.

Та вже нічого не чула.

— Поверни мій шарф!

Ретривер був упевнений, що це чудова гра.

Він біг тротуаром, час від часу озираючись, ніби перевіряючи, чи не відстала Медді.

— Ну ж бо!

Перехожі сміялися.

Хтось навіть почав знімати все на телефон.

— Лови його!

— Він поверне!

— Який гарний пес!

— Він украв мій шарф! — кричала Медді, задихаючись.

Собака різко повернув за ріг.

І побіг просто...

До автомайстерні Тома.

Медді різко загальмувала.

— Ні...

Вона впізнала знайому вивіску.

— Тільки не сюди...

Але ретривер уже забіг у відчинені ворота.

— Це просто жарт долі...

Медді глибоко вдихнула.

— Ну що ж... Вибач, Томе.

І рішуче побігла слідом.

— Стій! Стій, пухнастий злодюжко! — кричала Медді, забігаючи до майстерні.

У цей час Том саме пояснював клієнтові, які деталі потрібно замінити.

— ...якщо встановити нові гальмівні колодки, машина буде...

Його перебив знайомий голос.

— Віддай мій шарф!

Том заплющив очі.

— Ні...

Алекс, який стояв поруч, усміхнувся.

— Здається, я знаю, хто прийшов.

За секунду в майстерню влетів золотистий ретривер.

Він весело промчав між автомобілями, тримаючи в зубах яскраво-блакитний шарф.

За ним бігла Медді.

— Вибачте! Вибачте! Він не мій!

Собака різко звернув убік.

Медді спробувала повторити його маневр.

Даремно.

Вона послизнулася на гладенькій підлозі.

— Ой!

Том миттєво кинувся вперед.

Він встиг підхопити її за талію буквально за мить до того, як вона впала.

На кілька секунд час ніби зупинився.

Медді широко розплющила очі.

Том теж завмер.

Вона відчула запах його парфумів, змішаний із легким ароматом кави та моторного мастила.

— Е-е...

— Ви ціла? — тихо запитав він.

— Так...

Вона навіть не помітила, що досі тримається за його плечі.

А Том усе ще підтримував її.

— Може... вже поставите мене?

Він ніби прокинувся.

— Так. Перепрошую.

Медді стала на ноги й одразу поправила волосся.

— Дякую.

— Будь ласка.

Алекс тихенько штовхнув ліктем іншого механіка.

— Бачив?

— Що саме?

— Він її зловив.

— Бо вона падала.

— Але ж як романтично...

— Замовкни.

Ретривер тим часом не втрачав нагоди.

Він радісно підбіг до стелажа з чистими рушниками.

Поклав шарф.

Схопив рушник.

І помчав далі.

— Ні! — одночасно вигукнули Том і Медді.

Пес був у захваті.

Він носився між підйомниками, думаючи, що всі навколо граються саме з ним.

— Хто його власник? — запитав Том.

— Не знаю!

— Тобто ви біжите за чужим собакою?

— Він вкрав мою річ!

— Логічно...

Том похитав головою.

— Алекс, перекрий ворота!

— Уже!

Алекс побіг до входу.

Але пес виявився швидшим.

Прослизнув між його ногами.

Алекс, намагаючись його впіймати, сам втратив рівновагу.

— Тримайте!