Розділ 2.Коли доля має дивне почуття гумору.

Медді була впевнена лише в двох речах.
Перша — вона запізнюється.
Друга — після знайомства з Томом більше ніколи не переступить поріг його автомайстерні.
Всесвіт лише тихенько посміявся.
Наступного ранку Медді прокинулася із чудовим настроєм.
Персональна виставка пройшла краще, ніж вона могла уявити. Кілька картин навіть купили, а власниця невеликої арт-галереї запросила її взяти участь у літньому фестивалі художників.
— Пікассо! Ми майже знамениті! — вигукнула вона, кружляючи кімнатою.
Кіт сидів на підвіконні й дивився на голубів із таким виразом, ніби вони особисто заважали його кар'єрі мисливця.
— Ну хоч хтось міг би порадіти...
У відповідь Пікассо голосно нявкнув.
— Дякую. Саме цього мені й бракувало.
Після швидкого сніданку Медді вирішила зайти до художнього магазину. Вона склала список: нові пензлі, акрилові фарби, полотно та лак для картин.
— Сьогодні жодних пригод, — сказала вона сама собі, зачиняючи двері квартири.
П'ять хвилин потому вона вже стояла на зупинці, коли зрозуміла, що забула гаманець.
— Та невже...
Повернулася.
Забрала гаманець.
Вийшла вдруге.
Через кілька метрів згадала, що залишила список покупок.
— Добре. Я й так усе пам'ятаю...
Вона не пам'ятала нічого.
Художній магазин нагадував рай.
На полицях стояли десятки баночок із фарбами, сотні пензлів різної форми, полотна всіх можливих розмірів.
— Я люблю це місце...
— Ви так кажете вже втретє за цей тиждень.
Медді озирнулася.
Продавчиня усміхнулася.
— Це правда.
— І щоразу у вас стаються пригоди.
— Не перебільшуйте.
Саме в цю мить Медді необережно зачепила рукавом піраміду з полотен.
Та похитнулася.
— Ні...
Одне полотно.
Друге.
Третє.
Потім уся конструкція повільно почала падати.
— Ловіть!
Медді кинулася вперед.
Продавчиня — теж.
Через кілька секунд вони сиділи на підлозі, оточені полотнами.
У магазині запанувала тиша.
— Ви цілі? — запитала продавчиня.
— Здається...
Вона подивилася на себе.
— Так. Сьогодні лише полотна постраждали.
— Це вже прогрес.
Через годину Медді, навантажена пакетами, вийшла з магазину.
Вона намагалася одночасно тримати полотно, телефон і стаканчик із кавою.
— Якщо я дійду додому живою, це буде диво...
Телефон задзвонив.
Емма.
— Привіт!
— Медді, ти пам'ятаєш, що сьогодні ввечері день народження Ноа?
Медді завмерла.
— ...
— Медді?
— Звісно, пам'ятаю.
— Тоді чому ти мовчиш?
— Бо тільки зараз згадала...
Емма засміялася.
— Я так і знала.
— Мені потрібен подарунок!
— Купи щось нормальне. І не роби нічого своїми руками.
— Чому?
— Бо минулого разу ти зробила вазу...
— Вона була гарна!
— Вона розвалилася ще до того, як ми її подарували.
— То був дизайнерський задум.
— Медді!
— Добре, добре...
Вона завершила дзвінок і зробила ще кілька кроків.
Раптом сильний порив вітру вирвав із її рук велике полотно.
— Ні!
Полотно, немов повітряний змій, полетіло просто через дорогу.
— Стій!
Не думаючи ні секунди, Медді кинулася за ним.
Вона схопила полотно саме в ту мить, коли поруч почувся різкий звук гальм.
Скрип!
Медді застигла.
Перед нею зупинився чорний пікап.
Дверцята відчинилися.
З машини повільно вийшов знайомий високий чоловік.
Том.
Він мовчки подивився на полотно.
Потім на Медді.
Потім знову на полотно.
— Ми знову зустрілися, — спокійно сказав він.
Медді ніяково усміхнулася.
— Це... чистий збіг.
— Дивний збіг.
— Я теж так думаю.
Том перевів погляд на дорогу.
— Ви завжди вибігаєте під колеса машин?
— Лише у виняткових випадках.
— Наприклад?
— Коли тікає полотно.
Кілька секунд він мовчав.
Потім тихо запитав:
— Воно часто тікає?
— Сьогодні вперше.
Том важко зітхнув.
— З вами ніколи не буває нудно, правда?
Медді широко усміхнулася.
— Мені так теж кажуть.
Том похитав головою, але впіймав себе на тому, що знову ледь усміхається.
І це його зовсім не тішило.

Том ще кілька секунд дивився на Медді, ніби намагався зрозуміти одну просту річ: як одна людина може притягувати стільки дивних ситуацій.

Вона ж міцно притискала до себе полотно, ніби щойно врятувала найцінніший скарб у світі.

— З вами все гаразд? — запитав він уже спокійніше.

— Так. Тільки серце зараз вистрибне.

— Це нормально. Ви мало не вискочили під машину.

— Я знаю...

— І все одно побігли.

Медді знизала плечима.

— Це було останнє велике полотно в магазині.

Том кілька секунд мовчав.

— Тобто...

— Так.

— Ви ризикнули життям через полотно?

— Якщо чесно... звучить трохи дивно.

— Трохи?

— Дуже дивно.

Він усміхнувся.

— Нарешті ми зійшлися хоч у чомусь.

Медді тихо засміялася.

І вперше Том почув, який у неї заразливий сміх.

— Вас підвезти? — несподівано запитав він.

Медді здивовано моргнула.

— Ви серйозно?

— Якщо не підвезу, боюся, дорогою додому ви випадково вріжетеся в літак.

— Не перебільшуйте.

— Я вас учора бачив.

— Аргумент.

Вона усміхнулася.

— Добре. Але тільки якщо вам не по дорозі не доведеться рятувати ще когось.

— Поки що вистачить однієї.

Том забрав із її рук важкі пакети.

— Ого...

— Що?

— Ви сильний.

— Я механік.

— Логічно.

Він відкрив дверцята пікапа.

— Прошу.

— Дякую.

Медді сіла в машину, уважно оглядаючи салон.

Усередині було ідеально чисто.

Навіть занадто.