Розділ 6.2

Вже повертаючись до будинку, Реквієм обдумувала ті крихти інформації, що отримала від співгільдійця. Звісно, багато він не сказав, та все ж зміг доповнити розповідь торговців, Остапа й Ролана.

Зараз вона не могла погодитися з Івором – відчувала, що Ос не ховатиметься в тіні, маніпулюючи політиками на відстані. Вієм слабко пам'ятала цього титана, не зважаючи на їхнє незабутнє знайомство. Не могла згадати ні зовнішність, ні колір цупких очей, але була майже впевнена – вона впізнає його будь-де. Після влаштованого їй катування, тіло відчує небезпеку під будь-яким виглядом.

І хоч підозрілість стосовно Савура Орлан тільки зросла, Реквієм не збиралася скидати з рахунків прем'єр-міністра Палак. Так, його поведінка та нелюбов до першого радника цілком виправдовувалися – Савур буквально витісняв короля з-під корони, ще й непомітно для самого правителя. Та що як неприязнь Осмомисла по відношенню до лорда Орлан зумовлена не турботою про рідне королівство? Що як ним справді рухають особисті амбіції та цілі?

Але впевнитися в своїх підозрах розвідниця зможе хіба після особистої зустрічі з кожним чоловіком. Не обов'язково навіть спілкуватися чи підходити надто близько – для будь-яких висновків варто хоча б скласти власне враження про обох політиків.

І ще ця дивна поведінка вірлянівських аристократів... Чому раптом їм знадобилися артефакти з чорного ринку? Ніби нічого забороненого священник не назвав, перелічуючи забаганки лордів. Більшість з них можна знайти і в ювелірних чи артефакторських майстернях, тож для чого ці складнощі?

Піднявшись на четвертий поверх гостьового дому, вона увійшла до апартаментів. Пройшла невеликим коридором до вітальні, де знайшла Демі та одного зі старших розвідників – Рода. Сорокатрирічний чоловік з темним, густим волоссям, зачесаним на бік, та пишними вусами, був у чудовій формі. Вієм часто з захопленням спостерігала за його стилем роботи, в якому прослідковувався чималий досвід та багаторічна практика.

І коли Ізбор оголосив про розподіл загону на дві групи, дівчина зніяковіло запитала, чи не ображає Рода потреба підпорядковуватися молодшому, за віком, поручнику. Вона справді визнавала професіоналізм розвідника і досі нервувала через власне підвищення. Проте тоді вусач тільки посміявся:

– Я не маю непомірних амбіцій, а ваше призначення, поручнику, моє его точно переживе. До того ж, я довіряю вибору нашого підполковника, тож будьте певні – ви гідні цього звання. Мені добре і без зайвої відповідальності за підлеглих, коли можна просто жити і робити свою роботу.

Увійшовши до вітальні, Реквієм стала свідком мовчазному чаюванню Демі й Рода. Демонолог, одягнена в теплу сукню бордового кольору, сиділа на дивані та відмічала щось на карті Тур, а маг землі з цікавістю читав ранкову газету. Сидів в кріслі, розслаблено закинувши ногу на ногу, і складав враження корінного турянина в стриманому, темно-сірому костюмі та з пенсне на носі.

Проте дівчина не встигла й слова сказати, коли ключ у вхідних дверях провернувся знову і в коридор увійшла Злата. І хоч би як стихійниця не пручалась вірлянівському менталітету – для виходу в місто обрала стриману, зелену сукню та чоботи зі шнурівкою.

У вітальні руда з'явилася вже за хвилину, коли, привітавшись з усіма, Реквієм сіла в крісло навпроти Рода. Зупинившись на порозі, Злата одразу привернула увагу розвідників власним, розгубленим виглядом:

– Щось сталося? – запитала Демі.

– Та... – солдат Чеслава розсіяно глянула на невеликий саквояж в своїх руках, який відкинула в бік, на столик під квіти. – Схоже, у Вірляні чималі проблеми зі злочинністю. Ну, принаймні, тепер я розумію, чому вони цих жахастиків павукоподібних на вулиці випускають.

– Тебе обікрали? – здивувалась Реквієм. – Чи напали?

– Що? Ні, звісно ж ні. То я в книгарні випадково розмову двох лордів почула. У них, ну, у Вірляні буцімто, вимагають, щоб заміж дівчата виходили обов'язково невинними. Тільки уявіть, наскільки тут все погано, якщо єдина вимога для заміжжя то дотримання законів? Невже їм так важко це дається?

Розгублено моргнувши, обидві розвідниці здивовано поглянули на руду. Вони й справді вперше чули про таке. Але ж то дивно – хіба механічні наглядачі не мали б забезпечити безпеку громадян? Та й звичайних вартових на вулицях вистачало.

Втім, паузу раптом порушив щирий регіт Рода. Відклавши газету, чоловік протер сльози, що виступили від сміху і зніяковів під нерозуміючими поглядами вже трьох дівчат.

– Перепрошую, пані, але тут мова не про дотримання законів, – промовив маг землі, ледь стримуючи усмішку. – У Вірляні дівчатам забороняється мати статеві стосунки до шлюбу, тобто, вони повинні залишатися невинними. Нібито леді має зберегти чистоту для свого чоловіка.

– Чистоту? – остаточно розгубилася Злата, перезирнувшись з Вієм. – А після першого статевого досвіду вони хіба брудними стають? Чи у Вірляні ще й митися перед близкістю забороняють?

Род якось дивно заскавчав, намагаючись знову не розреготатися, але таки зміг взяти себе в руки:

– Що ви, про таке я не чув. Як на мене, це просто бажання місцевих чоловіків контролювати своїх жінок і їхні тіла. Ось вони і вигадали цей вислів про невинність у дівчат без статевого досвіду.

– Вірлянівці настільки здичавіли? – вражено запитала Демі. – О Перуне, вони не заслуговують жінок, над якими без кінця знущаються! І вигадали ж, «невинність»...

– Погоджуюсь, – усміхнувся чоловік. – Саме тому безмір люблю наш Ророс з його освітою та неперевершеними жінками.