Розділ 6.1

Храм, що знаходився за декілька вулиць від гостьових будинків, не користувався особливою популярністю у місцевих. Невелика, кам'яна будівля, зовні була розписана простою фарбою, що вже осипалася від часу, тож зображення людей та велична постать вірлянівського бога ледь вгадувалися. Втім, Реквієм здогадувалася – ці картини і так знайомі всім вірянинам та й чогось особливого в них не знайшлося.

Увагу дівчини привернуло зображення явора над самим входом до святині. Мало того, що воно не дуже вписувалося в символізм релігії, так ще й нагадувало герб добре знайомої, кримінальної гільдії Явір. Дерево на арці, здавалося, вирізали ножем власноруч, через що символ не надто кидався в очі.

Зацікавившись, Вієм вирішила зайти – раптом справді кого зі своїх зустріне?

Невеличкий храм ще на вході зустрів її сирим повітрям, викликавши неабиякий подив. Дверей тут не було, приміщення мало б добряче провітрюватися, та й на вулиці стояла гожа погода. Проте всередині мало цвіль стінами не йшла, охоплюючи відвідувачів сирістю та дещо затхлою прохолодою. Втім, зараз тут нікого не було.

Роззирнувшись на всі боки, розвідниця навіть задивилась. Маленькі вікна майже не давали сонячного світла – натомість чарівну і доволі таємничу атмосферу створювали десятки свічок, запалених вздовж стін з фресками. На останніх зображувався вірлянівський бог без обличчя, одягнений в золоті шати – як символ достатку, і з розставленими, ніби для обіймів, руками.

– Моторошно виглядає, – ледь чутно видихнула Вієм. – Який дивний в них бог.

– А ви православна? – раптом прозвучав трохи насмішкуватий, чоловічий голос праворуч.

Здригнувшись, дівчина озирнулась до священнослужителя в довгій, темній рясі. Чоловік, років тридцяти на вигляд, з коротким, темним волоссям, зовсім не походив на тих священників, яких вона бачила в Роросі.

Він сидів на підніжжі дивного вівтаря для підношень, широко розставивши коліна та впираючись на них ліктями. Якби не ряса, задерта чоловіком до самих колін, Вієм не повірила б власним очам. Якось це не по-релігійному. Хоча, хто знає цих вірлянівців? Раптом, у них так прийнято?

На самому ж вівтарі, замість чаші чи статуї божества, знайшлося чергове його зображення, виконане на чималому, дерев'яному кубі в центрі. Малюнок був на кожному з його сторін, але з її місця розгледіти щось не вдалося.

– Православна? – здивувалась Реквієм.

– Ну... – священник задумливо почухав потилицю і підвівся на ноги. – Роросівці славлять світ Прави, чи не так?

– Вірно, – ніяково усміхнулася. – Просто ми давно вже так не говоримо.

– Розумію, – він відзеркалив її усмішку, а в темно-синіх очах чоловіка з'явилися відблиски полум'я свічок. – А сюди завітали, щоб..?.

– Мені стало цікаво. Дивний у вас храм, та й відвідувачів мало.

– Та невже?

Знову уважно поглянувши на співрозмовника, Вієм відмітила грубоваті риси обличчя. Він мав приємну зовнішність, а широка усмішка натякала на оманливу відкритість чоловіка. І все ж, не в'язався цей образ зі знайомим духовенством вірлянівців. Тож дівчина наважилась на щирість.

– Так. Тому що Явір не вмирає, – промовила, прямо поглянувши в сині очі навпроти, що миттєво примружилися.

– Вмирають вороги, – закінчив гасло гільдії священнослужитель. Уважніше оглянув гостю і склав руки на грудях: – отже, ви й справді онука старого Мстивоя?

– Вірно. Не знала, що мене впізнають і тут.

– Я не корінний вірлянівець і часто буваю в Роросі у справах. Звісно ж Грайдаш сповістив усіх голів про члена своєї родини, як інакше? То що вас привело до мене, пані?

Замислившись, дівчина розуміла, що має правильно поставити питання. Втім, з цим виникли складнощі – навряд чи він знатиме потрібну інформацію, але деякі моменти вона могла прояснити.

– Чесно кажучи, мене багато що цікавить, – відгукнулася Реквієм. – В першу чергу, що змінилося на чорному ринку Вірляни за минулі роки?

– Сподіваюся, ви розумієте, що панство платить найбільше? – він знову усміхнувся, а на кивок розвідниці продовжив вже більш легковажно: – останнім часом Явір отримує чимало замовлень на поставку певних артефактів від аристократичних сімей. Нічого особливого, але вони ніби змовилися в бажанні отримати рідкісні винаходи: проклятійники, захисні амулети, атакуючі, мóроки і таке інше. Найлегші замовлення хіба від королівського артефактора – там тільки деталі механіки дістати чи серцевини-накопичувачі для цих його павукоподібних вартових.

– І справді, нічого особливого, – показово розчаровано простягнула дівчина. Розуміючи, що може пошкодувати про наступні слова, вона все ж озвучила їх: – нещодавно зникла моя знайома і я хотіла дізнатися більше про подібні випадки. Наскільки мені відомо, іноді торгують навіть людьми...

– У Вірляні подібне – рідкість, – священнослужитель мимоволі розслабився, зрозумівши, чим керується онука голови. – За останні років п'ять варта досить швидко прикрила ці торги, а причетних згодом знайшли одерев'янілими. З них буквально проростали дерева і завжди – ясені, тож тепер мало хто наважується на торгівлю рабами.

– Зрозуміло.

Спохмурнівши, дівчина згадала, що й раніше чула історії про задерев'янілих людей. Втім, ніхто через те особливо не засмучувався – дивні ясені карали лише винних.

Перевівши погляд з настінних фресок назад до священника, Реквієм наштовхнулася на його уважний погляд. Ох, як вона хотіла розпитати більше, особливо про титанів і можливі зв'язки Вірляни з Ізяславом! Але чудово усвідомлювала – зрештою, ці запитання можуть використати навіть проти онуки Грайдаша, якщо хтось запропонує гідну ціну. Тим паче, Вірляна була чужою територією і звичний ризик міг просто не виправдати себе. Все ж, поки що Вієм погано знала місцеві правила і не могла гратися з вогнем.

– Стосовно майбутнього весілля першого радника з ізяславською принцесою... Чому одружується не король? Адже Фредерік Етемор досі не має дружини, а Вірляна – королеви.

Задоволено усміхнувшись її запитанню, чоловік кивнув і підхопив з настінної полиці свічку з мерехтливим вогником. Розтер між пальців гарячий віск і повільно розчавив напіврозтанувший стрижень в долоні, не звернувши на вогонь жодної уваги.