Розділ 4.1

Як і планували, першими до вірлянівської столиці прибули розвідниці – команда Юліани та Злати. А одразу за ними потрібного місця дісталися й Маркус Боян з Младом Наумом – обидва втратили своїх напарників біля Херета, тож тепер змушені працювати в парі.

Помітивши чорного мага, Юліана несвідомо напружилася. З Маркусом їх пов'язували зовсім не прості стосунки і коли той потрапив до лікарського крила, після нападу на поручника Еар, некромантка змогла полегшено видихнути. Втім, на її жаль, брюнет повернувся в стрій перед самою відправкою до Вірляни.

– Юліано, можна тебе на декілька слів? – похмуро покликав чорний маг.

Наблизився до дівчат, за звичкою тримаючи руки в кишенях штанів, і кинув короткий погляд на руду стихійницю – Злата Чеслава підозріло примружилась, склавши руки на грудях. Нічого доброго від цього чоловіка вона не чекала.

– Щось сталося? – запитала віконтеса Теофіль.

– Ця розмова не для сторонніх вух, – грубо натякнув Маркус і кивнув в бік порожньої вулиці на околиці міста. – Я не займу багато часу.

Судомно вдихнувши прохолодне повітря, Юліана таки погодилась. Пообіцявши подрузі незабаром повернутися, дівчина послідувала за чоловіком, знервовано стиснувши кулаки. Вона справді трохи побоювалася його, адже з Боян її пов'язували зовсім не кохання чи пристрасть.

Коли розвідники зникли за рогом, Злата не стримала роздратованої лайки в бік Маркуса, від душі перемежовуючи ті з прокляттями. Млад же навіть не глянув на товаришів – чужі пристрасті його й раніше не хвилювали. Та й після загибелі друга від ікл Йор – розвідник остаточно замкнувся в собі. З іншими спілкувався лише за потреби, та все більше часу проводив насамоті.

Після прибуття до Тур, солдати тимчасово зупинилися в безлюдній частині міського парку, очікуючи подальших вказівок від Ізбора, тож поки що просто відпочивали з довгої дороги. Намагалися ігнорувати механічних вартових – ті підступали до самих околиць столиці, але, на щастя, на вулицях зустрічалися вкрай рідко. Ймовірно, вірлянівська влада розуміла, що людиноподібні павуки відштовхуватимуть можливих мандрівників та й місцевих напружуватимуть, тому в містах працювали звичайні вартові – люди.

Коні тихо паслися, солдат Наум сидів на старій лаві й задумливо протирав лезо кинджала, а руда знервовано міряла вузьку стежку широкими кроками. Дівчина зі світло-карими очима та носом з виразною горбинкою, що здавався справжнім витвором мистецтва для художників, давно помітила дещо підозріле.

Маркус Боян не товаришував ні з ким, крім Юліани, і ніколи не розповідав про себе. Він завжди тримався відсторонено, відштовхуючи самою лише зверхністю в темних очах, і зовсім не викликав довіри у побратимів та посестер. До такого не хочеться повертатися спиною і у разі небезпеки, що вже казати про мирне життя?

Та поки що всі її думки аргументовувалися лише інтуїцією і, можливо, власною упередженністю до грубіяна. Все ж, Маркус ніколи не був надто турботливим чи ввічливим чоловіком, навіть по відношенню до Юліани.

В той же час, пара, що так непокоїла Злату, зупинилась біля стіни одного з будинків. На цей бік не виходило жодне вікно найближчих будівель, що й зрозуміло – неподалік знаходилося звалище зі старими механізмами, трухлявими каретами та іншим сміттям. Раз на рік непотріб спалювали, але до тих пір смітник залишався тут, за межею Тур.

– Мені здалося чи ти справді забула, чому опинилася в спеціальному загоні? – холодно запитав солдат Боян, впершись плечем в кам'яну стіну.

– Я все чудово пам'ятаю, – похмуро відповіла Теофіль, склавши руки на грудях, аби тільки приховати жалюгідне тремтіння. – Тобі не завадило б за власною поведінкою стежити, Маркусе.

Насмішкувато здійнявши праву брову, чоловік різко наблизився, вхопивши красуню за горло. Задоволено гмикнув, помітивши страх в яскравих, зелених очах і прошипів:

– Невже я маю вислуховувати поради від брехливого дівчиська? Ти тримаєш мене за ідіота, Юліано?

– Я... – вона злякано вхопилася обома руками за чоловічий зап'ясток, намагаючись послабити хватку на своїй шиї, але змогла лише прохрипіти: – я не брешу...

– І чому я маю тобі вірити? – неприємно посміхнувся Маркус. Схилився до її обличчя, лоскочучи темними прядками персикову шкіру віконтеси і сухо промовив: – я намагався не звертати увагу на твої вибрики з заручинами, коли ти вже повинна була узгодити своє доєднання до Ізбора. Кожна твоя наступна дія буквально сигналізувала клятому підполковнику: не довіряй мені! Тебе на біса відправили в цей загін?! Щоб ти гралася в героя, тільки б не підставити цього виродка?! Генерали в будь-якому разі позбудуться його, а от ти, моя люба, ризикуєш не лише своєю головою, але й батьківською. Чи ти вже забула?

– Я... пам'ятаю... – прохрипіла некромантка, нарешті відірвавши чужі пальці від власного горла. Закашлялася, намагаючись віддихатися і промовила, ледь стримуючи магію: – я справді не брехала! Але Ізбор не підпускає до себе нікого, крім Реквієм, після випадку з Йор, і штурмовиків... Навіть з Демі спілкується на якісь безглузді теми!

– То що тобі завадило залишитися біля Херета разом з ним? – глузливо простягнув чорний маг. – Зараз була б поручником, як ця дівка, і ми спокійно позбулися б виродка. Навіть до герцогського бастарда змогла б вже повернутися. І не витріщайся так, думаєш, я не знаю, що ти бігаєш за ним мов вірна шавка?! Це навіть весело – ти ж не можеш йому нічого пояснити через особисту клятву генералу Гудимиру, інакше віконт Теофіль втратить не лише титул, а й голову. Як думаєш, нелегальні експерименти над людьми, задля створення нових титанів Ос, були варті такого ризику?

Юліана промовчала. Зелені очі з безсилою злістю дивилися на співрозмовника, але дівчина знала – їй не впоратися. Підставляти підполковника не хотілося та протистояти генералу вона не зможе. Зрештою, некромантка й так вже дала вдосталь натяків, відмовившись від заручин з Велетом. Знала, що скандальна подія не залишиться без уваги Івора, тож потрібні висновки про її особу він точно зробить.